Марк Твен - Пригоди Тома Сойєра

— Добре, я сидітиму тихо. Щось застрягли. Ніяк не знайдуть. О, знову підходять. Тепер гаряче. Холодно. Знову гаряче. Ой, обпечуться! Тепер правильно. Слухай, Геку, я і другий голос упізнав — це індіанець Джо.

— Точно, це він, бісів метис. Цей ще гірший за нечисту силу. Що це вони надумали?

Шепіт затих, бо троє чоловіків дійшли до могили й тепер стояли за кілька кроків від того місця, де ховалися хлопчики.

— Ось тут, — сказав третій голос. Чоловік, якому він належав, підняв ліхтар вище, і в його світлі хлопчаки впізнали молодого лікаря Робінсона.

Поттер та індіанець Джо везли тачку з мотузками та лопатами. Вони скинули вантаж на землю і почали розкопувати могилу. Лікар поставив ліхтар у головах могили, підійшов до трьох в’язів і сів на землю, спершись спиною на стовбур дерева. Він був так близько від хлопчиків, що до нього можна було доторкнутися рукою.

— Хутчіше! — сказав він неголосно. — Ось-ось зійде місяць.

Щось буркнувши у відповідь, Меф Поттер з індіанцем Джо продовжували копати. Деякий час було чути лише скрегіт лопат, що відкидали землю та гравій. Звук був дуже одноманітний. Нарешті лопата глухо стукнула об кришку домовини, і за кілька хвилин Поттер удвох з індіанцем Джо витягнули домовину з могили. Вони зірвали з неї кришку лопатами, витягли мертве тіло і грубо швиргонули його на землю. Місяць вийшов з-за хмар і освітив бліде обличчя покійника. Труп поклали на тачку, яка стояла напоготові, прикрили ковдрою й міцно прив’язали мотузками. Поттер дістав із кишені великий складаний ніж, обрізав зайві кінці мотузка і сказав:

— Ну от, пане костоправ, ми все зробили. Тепер давайте нам ще п’ятірку, або це стерво лишиться тут.

— Правильно, так з ним і треба розмовляти, — піддакнув індіанець Джо.

— Послухайте, як же так? — обурився лікар. — Ви ж просили заплатити вам наперед, і я заплатив.

— Так воно так, але на вас ще борг давній висить, — почав індіанець, підступивши до лікаря, який тепер звівся на ноги. — П’ять років тому ви мене прогнали з кухні свого татуся, коли я просив чогось поїсти, і сказали, що я злодюга і шарлатан. А коли я поклявся, що поквитаюсь із вами, хоч би й через сто років, ваш татусь запроторив мене у в’язницю як бродягу. Ви думаєте, я забув? А я пам’ятаю. Недарма в мені індіанська кров. Тепер ви попалися — так просто звідси не підете, дійшло?

Він показав лікарю кулака. Лікар раптом замахнувся, й індіанець покотився на землю. Поттер впустив свого ножа, закричав:

— Гей, ви, не чіпайте мого приятеля! — і наступної миті вони з лікарем зчепилися врукопаш, приминаючи траву і риючи землю каблуками. Індіанець Джо тим часом підхопився на ноги, його очі спалахнули злістю, він підняв ніж Мефа Поттера і, нагнувшись, почав скрадатися, як кішка, навколо супротивників, чекаючи на слушну нагоду, щоб напасти. Раптом молодий лікар вирвався із рук Мефа Поттера, схопив важкий дерев’яний надгробок із могили Вільямса і збив Поттера з ніг, і тієї ж миті метис встромив ніж по самісіньке руків’я в груди лікаря. Той захитався і впав на Поттера, заливаючи його своєю кров’ю. В цей час на місяць насунули хмари, сховавши страшну картину від переляканих хлопчиків, які кинулися навтьоки, не розбираючи в темряві дороги.

Коли місяць знову визирнув, індіанець Джо стояв над двома непорушними тілами, пильно дивлячись на них. Лікар пробелькотів щось невиразне, зітхнув двічі й затих. Метис буркнув:

— Цей свої рахунки сплатив, дідько б його забрав.

Він обчистив кишені вбитого, потім вклав скривавлений ніж у розкриту праву долоню Поттера й сів на спаплюжену домовину. Минуло три, чотири, п’ять хвилин, п’яничка ворухнувся і застогнав. Його рука міцно стиснула ніж; він підніс його до очей, обдивився і, здригнувшись, випустив. Поттер сів, відштовхнув від себе труп, поглянув на нього, озирнувся навсібіч, все ще нічого не розуміючи, і зустрівся поглядом із Джо.

— Господи, як це сталося? — запитав він.

— Недобре сталося, — сказав Джо незворушно. — Навіщо ти це зробив?

— Я? Ні, це не я!

— Ну, знаєш! Можеш казати що завгодно. Поттер затремтів і зблід.

— Я думав, що встигну витверезитися. І нащо я пив сьогодні! Навіть зараз у голові каша — ще гірша, ніж коли ми йшли сюди. Скажи мені, Джо, — тільки начистоту, старий, — невже це я зробив? Я мов у тумані, нічого не пам’ятаю. Джо, я не хотів, чесно, зовсім не хотів. Скажи мені, як так вийшло, Джо? Ой, лихо, — такий молодий, гарний лікар…

— Ви з ним побилися, він тебе вгамселив дошкою, ти простягнувся на землі, тоді піднявся, а сам хитаєшся, ледве на ногах стоїш, вихопив ножа і всадив у нього саме тоді, як він тебе втулив ще раз, — і тут ви обидва повалилися на землю. Лежали тут, як мертві, весь цей час.

— Ох, я ж не знав, що роблю. Краще мені не жити, якщо так. Усе це клята горілка, ну, і нерви, певно. Я ж не знаю навіть, як того ножа в руки брати, не доводилось ніколи. Звісно, бився, але ж не ножем, хоч кого спитай. Джо, не кажи нікому! Обіцяй, що не скажеш, ти ж хороший хлопець, Джо. Я завжди тебе любив і заступався за тебе, пам’ятаєш? Невже забув? Ти ж не скажеш, правда, не скажеш, Джо? — і нещасний молитовно склав руки і впав на коліна перед холоднокровним убивцею.

— Так, ти завжди поводився зі мною по совісті, Мефе Поттер, і я віддячу тобі тією ж монетою. Це я можу обіцяти, про більше не проси.

— Джо, ти янгол. Скільки житиму — буду молитись за тебе, — і Поттер заплакав.

— Ну, добре, годі вже. Зараз не час нюні розпускати. Ти йди в цей бік, а я піду в інший. Ну, ворушись, та дивись, щоб не лишилося доказів.

Поттер спочатку рушив швидким кроком, а потім кинувся бігти. Метис довго стояв і дивився йому вслід. Потім пробурмотів:

— Якщо його так оглушив удар, та якщо він досі такий п’яний, як здається, то й не згадає про ніж. А якщо і згадає, то побоїться прийти за ним сам на цвинтар — душа в нього куряча.

Через кілька хвилин лише місяць дивився на вбитого лікаря, на труп у ковдрі, на домовину без кришки та розриту могилу. І знову запанувала мертва тиша.

Розділ X

Обидва хлопчики щодуху бігли до містечка, знемагаючи від страху. Час від часу вони перелякано озиралися, наче очікуючи погоні. Кожен пеньок, що виростав