Марк Твен - Пригоди Тома Сойєра

З авторитетом книги сперечатися не годиться, тому Джо Гарпер підставив спину, отримав удар і упав.

— А тепер, — сказав Джо, встаючи, — давай я тебе вб’ю. Інакше буде нечесно.

— Ні, так не годиться; в книжці цього немає.

— Ну, знаєш, це просто свинство виходить.

— Добре, Джо, давай, ти будеш ченцем Туком або сином мельника і відлупцюєш мене палицею, або я буду шерифом Ноттінгемським, а ти станеш Робін Гудом і вб’єш мене.

Вони обоє лишилися задоволені таким рішенням, і всі ці подвиги були здійснені. Після цього Том знову став Робін Гудом, і черниця-зрадниця не перев’язала йому рану, щоб він сплив кров’ю. І нарешті Джо, зображуючи цілу зграю осиротілих розбійників та гірко ридаючи, відтягнув його подалі, вклав лук і стріли в ослаблі руки ватажка, і Том промовив: «Куди впаде ця стріла, там, під зеленим деревом, і поховайте бідаку Робіна Гуда». Потім він випустив стрілу, відкинувся на спину і помер би, якби не потрапив у кропиву, після чого підхопився на ноги досить жваво, як на покійника.

Хлопчики вдягнулися, сховали зброю і пішли додому, шкодуючи, що на світі немає більше розбійників, і розмірковуючи, чим їх може винагородити сучасна цивілізація за таку втрату. Вони говорили один одному, що швидше погодилися б стати на один рік розбійниками в Шервудському лісі, ніж президентами Сполучених Штатів на все життя.

Розділ IX

Того вечора, як і завжди, Тома й Сіда відіслали спати о пів на десяту. Вони помолилися на ніч, і Сід невдовзі заснув. Том лежав із розплющеними очима і чекав на сигнал, аж тремтів від нетерпіння. Коли йому вже почало здаватися, що ось-ось світатиме, він почув, що годинник пробив десяту! От лихо! Крутитися в ліжку, як хотілося, він не міг, бо боявся розбудити Сіда. Того він лежав нерухомо, вдивляючись у темряву. Хлопчика оточувала гнітюча тиша. Поступово з цієї тиші почали вирізнятися окремі слабенькі, ледь чутні звуки. Чулося цокання годинника. Старі балки таємниче потріскували. Трохи поскрипували сходи. Певно, це блукали духи. Розмірене, неголосне хропіння долинало з кімнати тітоньки Поллі. А тут ще й цвіркун почав настирливо сюрчати — а де він сидить, не дізнаєшся, будь ти хоч який мудрагель. Потім Тома кинуло в холодний піт від зловісного постукування жука-могильника в стіні, поряд з узголів’ям ліжка, — це значило, що хтось у будинку скоро помре. Потім нічний вітер доніс звідкись здаля виття собаки, і на нього відгукнувся ледь чутним виттям інший пес десь ще далі. Том уже замучився чекати. Він був переконаний, що час зупинився і почалася вічність, та якось мимоволі задрімав; годинник пробив одинадцяту, але він цього вже не чув. І ось коли йому вже почало щось снитися, до його снів додалося тужливе нявкання. В сусідньому будинку грюкнуло вікно, і це розбудило Тома. Крик: «Тпрусь, проклята!» — і дзенькіт порожньої пляшки, що розбилася об стіну сараю, прогнали залишки сну. Вдягання забрало у хлопця не більше хвилини. Том виліз у вікно, навкарачки поповз по даху прибудови. Він обережно двічі нявкнув, тоді зіскочив на дах сараю, а звідти на землю. Гекльберрі Фінн був уже тут із дохлою кішкою. Хлопчики вирушили в путь; незабаром темрява поглинула їх. За півгодини вони вже крокували по коліно в траві за огорожею цвинтаря.

Як і багато цвинтарів у Західних штатах, цей був дуже старий. Він розкинувся на пагорбі милі за півтори від містечка. Благенька дерев’яна огорожа, яка оточувала цвинтар, подекуди похилилася всередину, а місцями — назовні, але ніде не стояла рівно. Весь цвинтар поріс травою та бур’яном. Старі могили провалилися; жоден могильний камінь не стояв, як годиться, на своєму місці; трухляві, поїдені червою надгробки похилилися над могилами, наче шукали підтримки й не знаходили її. «Світлій пам’яті та-кого-то» — було написано на них колись, але тепер рідко який надпис можна було розібрати навіть удень.

Легенький вітерець шумів у кронах дерев, а Тому від страху здавалось, що це душі померлих скаржаться на те, що їх потурбували. Хлопчики розмовляли дуже мало, та й то пошепки; місце, час і урочиста тиша, що застигла над цвинтарем, діяли на них гнітюче. Незабаром вони знайшли свіжий горбик землі, який шукали, й сховалися за трьома великими в’язами, що росли неподалік від могили.

Вони чекали мовчки, як їм здалося, досить довго. Мертву тишу порушувало лише ухання сови десь вдалині. В голові у Тома бродили лише похмурі думки. Треба було прогнати їх розмовою. Тому він прошепотів:

— Як ти думаєш, Геккі, мерці не образяться, що ми сюди прийшли?

— Я звідки знаю. Страшно як, правда?

— Ще б пак, страшно.

Якийсь час хлопчики помовчали — задумались над цим. Нарешті Том прошепотів:

— Слухай, Геккі, як ти думаєш, старигань чує, як ми розмовляємо?

— Звісно, чує. Тобто його душа чує. Том помовчав, а потім додав:

— Краще б я сказав «містер Вільямс». Але ж я не хотів його образити. На нього всі казали «старигань».

— Якщо вже ти говориш про цих самих мерців, то треба бути обережнішим, Томе.

Після цього Тому перехотілося розмовляти, і вони знову замовкли. Раптом Том схопив Гека за плече й прошепотів:

— Тихо!

— Ти чого? — і вони обоє перелякано притиснулись один до одного.

— Тихо!.. Ось знову! Хіба ти не чуєш? — Я…

— Ось! Тепер чуєш?

— Господи, Томе, це вони! Вони, це точно. Що тепер робити?

— Не знаю. Думаєш, вони нас побачать?

— Ой, Томе, вони ж бачать у темноті, як коти. Краще б ми сюди не приходили.

— Та не бійся ти. Думаю, вони нас не зачеплять. Ми ж їм нічого не зробили. Будемо сидіти тихо, може, вони нас зовсім не помітять.

— Спробую не боятись, Томе, але, знаєш, я весь тремчу.

— Слухай!

Хлопчики прислухались, ледве дихаючи. Приглушені голоси долітали до них із дальнього кінця цвинтаря.

— Поглянь! Ось там! — прошепотів Том. — Що це?

— Це пекельний вогонь! Ой, Томе, як страшно!

Якісь темні постаті наближалися до них у мороці, похитуючи старим жерстяним ліхтарем, від якого на землі розсипались численні плямочки світла, наче веснянки. Тремтячи від страху, Гек прошепотів:

— Це чорти, точно. Аж троє! Ну, Томе, нам з тобою гаплик! Ти можеш молитву прочитати?

— Спробую, тільки ти не бійся. Вони нас не зачеплять. «Сон мирний і спокійний даруй нам…»

— Тихо!

— Ти чого, Геку?

— Це ЛЮДИ! Принаймні один. У нього голос Мефа Поттера.

— Та ти що?

— Точно кажу. Дивись не поворухнися. Та де йому нас помітити! Набрався, певно, як завжди,