Марк Твен - Пригоди Тома Сойєра

і більше ніколи не повертатися! От що б вона тоді заспівала? Він знову подумав, що міг би стати клоуном, але тепер ця думка викликала лише огиду. Легковажність, жарти, барвисте трико — все це здавалося образою для його душі, що піднялася в небо. Ні, краще він піде на війну і повернеться через багато-багато років, порубаний у боях, овіяний славою. Ні, ще краще: він піде до індіанців, полюватиме на буйволів, стане на стежку війни, десь там, у горах або в недоторканних преріях Дикого Заходу, і колись у майбутньому повернеться великим вождем, весь прикрашений орлиними пір’їнами, страшенно розмальований, та одного мирного літнього ранку увірветься до недільної школи з диким бойовим кличем, від якого кров застигає в жилах, так що всі його товариші луснуть від заздрощів. Втім, ні, є краща ідея. Він стане піратом! Саме так! Тепер він побачив своє майбутнє; воно постало перед ним у всій своїй сліпучій красі. Його ім’я прогримить на весь світ і примусить людей тремтіти! Він буде славно носитися по бурхливих морях і океанах на своєму довгому, вузькому чорному кораблі під назвою «Дух бурі», і чорний прапор буде розвіватися на реї, навіюючи жах! І ось у зеніті своєї слави він раптом з’явиться в рідному містечку й зайде до церкви, засмаглий і обвітрений, в чорному оксамитовому камзолі й штанах, у великих закочених чоботях, із яскраво-червоним шарфом на шиї, з пістолями за поясом та поржавілим від крові ножем на перев’язі, в капелюсі з пишним пір’ям, під розгорнутим чорним прапором з черепом і перехрещеними кістками, — і, завмираючи від захвату, почує шепіт: «Це знаменитий пірат Том Сойєр! Чорний Месник Іспанських морів!»

Вирішено! Він обрав свій життєвий шлях. Він тікає з дому й починає нове життя. Вже завтра вранці. Отже, треба починати готуватися. Треба зібрати все своє майно. Том підійшов до гнилого стовбура, що лежав поблизу, і ножиком почав рити під ним землю. Незабаром лезо наткнулося на дерево, й зі звуку було чути, що всередині порожнина. Том засунув руку в ямку і співучо проказав таке замовляння:

— Чого тут не було, хай з’явиться! Що тут лежало, хай зостанеться!

Потім Том розгріб землю руками: стало видно соснову тріску. Він витягнув її — відкрився маленький затишний сховок, де дно і стінки були викладені трісками. Там лежала одна кулька. Том був безмежно здивований. Він розгублено почухав потилицю й сказав:

— Ну, це вже нікуди не годиться!

Він спересердя закинув кульку чимдалі й задумався. Справа в тому, що він, як й інші хлопці, покладав великі надії на одне повір’я, надійне, як камінь, а воно його підвело. Якщо закопати кульку і прочитати при цьому потрібне замовляння, то через два тижні разом із нею знайдуться всі кульки, які ти загубив, як би далеко одна від одної вони не лежали. І виявилося, що все це брехня, навіть говорити нема про що. Все, у що вірив Том, похитнулося до самих підвалин. Він багато разів чув, що іншим це вдавалося, і жодного разу не чув, щоб хтось зазнав невдачі. Том зовсім забув, що кожного разу, коли він сам намагався випробувати цей метод, то ніяк не міг знайти свій сховок. Деякий час він ламав голову над цією загадкою й нарешті подумав, що тут, певно, не обійшлось без відьми, яка все зіпсувала. Хлопець вирішив, що це треба перевірити; оглянувся довкола і побачив у піску дірочку. Він ліг на землю, приклав губи до дірочки й покликав:

— Жуче, маєш ти сказати, що я дуже хочу знати! Жуче, маєш ти сказати, що я дуже хочу знати!

Пісок заворушився, на одну мить з’явився маленький чорний жучок і злякано шугнув назад у дірку.

— Боїться сказати! Так і є, це відьма начарувала! Так я і знав.

Том добре знав, що з відьмами важко домовитись, не варто і пробувати, того він махнув рукою на свій замір. Проте хлопчик подумав, що, певно, варто було би знайти кульку, яку він викинув, і терпляче заходився шукати. Але знайти кульку не зміг. Тоді він повернувся до сховку, став на те місце, з якого кинув кульку, вийняв із кишені другу кульку і метнув її в тому ж напрямку, примовляючи:

— Брате, йди шукати брата!

Він помітив, куди впала кулька, побіг туди й почав шукати. Певно, кулька впала надто близько або дуже далеко. Том ще двічі посилав «брата» на пошуки. Остання спроба виявилася вдалою: кульки лежали за два кроки одна від одної.

Якраз у цю мить під зеленим склепінням лісу почувся слабкий звук іграшкового жерстяного ріжка. Том скинув куртку і штани, зробив із підтяжок пояс, розгріб хмиз за поваленим деревом і знайшов там саморобний лук і стріли, дерев’яний меч і жерстяний ріжок; миттю він підхопив усі ці речі й кинувся бігти — босоніж, у розхристаній сорочці.

Незабаром він зупинився під високим в’язом, просурмив ріжком у відповідь, а потім, ставши навшпиньки, став щось обережно видивлятися з-за дерева. Тоді звернувся до своїх уявних товаришів:

— Стійте, молодці! Не висовуйте носа із засади, доки я не дам знак!

Із лісу вийшов Джо Гарпер, у такому ж легкому вбранні й з таким же багатим озброєнням, як і Том. Том гукнув до нього:

— Стій! Хто наважився зайти в Шервудський ліс без мого дозволу?

— Гай Гісборн не потребує нічийого дозволу. А ти хто такий, що… що…

— …смієш вести таку мову? — підказав Том: вони говорили «по книжці» напам’ять.

— Хто ти такий, що смієш вести таку мову?

— Хто я? Робін Гуд, і твій нікчемний труп скоро про це дізнається.

— То ти справді цей славетний розбійник? Що ж, я буду радий схрестити з тобою мечі — вирішимо, кому бути господарем доріг у цьому веселому лісі. Нападай!

Вони схопилися за дерев’яні мечі, відкинувши решту обладунків на землю, стали в оборонну позицію, нога до ноги, і почали серйозний, обдуманий поєдинок, за всіма правилами бойового мистецтва: два удари вгору, два донизу. Раптом Том сказав:

— А тепер, якщо ти зрозумів, у чому штука, валяй веселіше!

І вони заходилися «валяти» так старанно, що зовсім захекалися і змокли. Нарешті Том крикнув:

— Падай! Та падай вже! Чого ти не падаєш?

— Не хочу! А чого ти сам не падаєш? Тобі більше перепало.

— То й що, це нічого не значить. Я ж не можу падати, коли в книжці цього немає. У книжці сказано: «І тоді одним потужним ударом у спину він зборов злощасного Га я Гісборна». Ти повинен повернутися, і