Марк Твен - Пригоди Тома Сойєра

— Т-так.

— То що?

— Не скажу.

— Може, мені вам сказати?

— Т-так, лише якось іншим разом.

— Ні, я хочу зараз.

— Ні, не зараз, краще завтра.

— Ні, краще зараз. Ну, хіба вам важко, Беккі, я пошепки, зовсім тихенько.

Оскільки Беккі вагалася, Том сприйняв її мовчання за згоду, обійняв її за плечі й дуже ніжно прошепотів, майже торкаючись губами вуха дівчинки:

— Я тебе кохаю. А потім додав:

— А тепер ти шепни мені це саме.

Вона відмовлялася якийсь час, потім сказала:

— Ви відверніться, щоб вам не було видно, коли я шепну. Тільки не розповідайте нікому. Томе, не розкажете? Нікому на світі, добре?

— Ні, я нізащо нікому не скажу. Ну ж бо, Беккі!

Він відвернувся. Вона нахилилася так близько, що від її дихання волосся Тома заворушилось, і прошепотіла: «Я — вас — кохаю».

І, підхопившись із місця, вона почала бігати навколо парт і лавок, а Том за нею; потім вона забилася в куточок, закривши обличчя білим фартушком. Том, обійнявши Беккі за шию, почав її вмовляти:

— Ну, Беккі, ось і все, тепер лише поцілуватися. І даремно ти боїшся — це вже зовсім просто. Ну, Беккі! — він тягнув її за фартух і за руки.

Незабаром вона здалася, опустила руки й покірно підставила Тому обличчя, розпашіле від біганини. Том поцілував її просто в червоні губки і сказав:

— Ось і все, Беккі. Після цього, знаєш, ти вже не повинна нікого кохати, крім мене, і заміж теж не повинна виходити за когось іншого. Тепер це вже назавжди, навіки. Згода?

— Так, Томе, тепер я нікого, крім тебе, кохати не буду і заміж теж ні за кого іншого не піду; тільки ти теж ні на кому не женись, окрім мене.

— Ну, так. Звісно. Це й так ясно. І в школу ми завжди разом будемо ходити, і додому теж, коли ніхто не бачить, і в усіх іграх ти будеш вибирати мене, а я тебе, це так вже мусить бути, і наречені завжди так роблять.

— Як це добре! А я й не знала. Я ще ніколи про таке не чула.

— О, це так весело! Ось коли ми з Емі Лоуренс…

Поглянувши в її широко розплющені очі, Том зрозумів, що проговорився, і збентежено замовк.

— Ох, Томе! Значить, я не перша, в тебе вже була наречена?

І вона заплакала. Том сказав:

— Не плач, Беккі. Я її більше не кохаю.

— Ні, Томе, кохаєш, ти сам знаєш, що кохаєш.

Том спробував обійняти Беккі, але вона його відштовхнула, повернулася обличчям до стіни й гірко заридала. Том знову сунувся було її втішати, і знову його відштовхнули. Тоді в ньому заговорила гордість, він відвернувся від Беккі й вийшов із класу. Він довго стояв, нерішучий і стривожений, раз по раз поглядав на двері, сподіваючись, що Беккі передумає і вийде до нього. Але вона все не йшла. Тоді на серці в Тома зашкребли коти, і він злякався, що його не пробачать. Йому довелося витримати довгу боротьбу з самим собою, щоб зробити перший крок, однак він зважився на це й зайшов до класу. Беккі досі стояла в кутку, обличчям до стіни, і схлипувала. Том відчув докори совісті. Він підійшов до неї і зупинився, не знаючи, з чого почати. Потім нерішуче сказав:

— Беккі, я… я нікого не кохаю, крім тебе. Відповіді не було — лише ридання.

— Беккі, — благав він. — Беккі, ну, скажи хоч словечко. Знову ридання.

Том дістав свою найбільшу цінність — мідну шишечку від камінної решітки, протягнув її Беккі через плече, так, щоб вона бачила, і сказав:

— Беккі, хочеш, візьми собі?

Вона вдарила Тома по руці, шишечка покотилася по підлозі. Тоді Том твердими кроками вийшов зі школи і попрямував світ за очі, щоб цього дня більше не повертатися.

Незабаром Беккі запідозрила щось недобре. Вона підбігла до дверей — Тома ніде не було видно; вона оббігла навколо будинку, зазирнувши у двір; його не було і там. Тоді вона покликала:

— Томе, повернися, Томе!

Беккі прислухалась, але ніхто не відгукнувся. Вона лишилася зовсім одна, в тиші й самотності. Вона сіла і знову заплакала, звинувачуючи себе; а в цей час до школи почали збиратися інші діти; їй довелося зачаїти своє горе, втихомирити змучене серце і нести хрест протягом усього цього довгого, нудного, важкого дня. А навколо всі були чужими, і їй не було з ким поділитися своїм горем.

Розділ VIII

Том спочатку блукав провулками, дедалі більше віддаляючись від тієї дороги, якою зазвичай ходили школярі, а потім понуро поплентався куди бачив. Він двічі чи тричі перейшов убрід маленький струмочок, бо серед хлопців побутувало повір’я, нібито це збиває переслідувачів. За півгодини він уже обігнув дім вдови Дуглас на вершині Кардіфського пагорба, звідки школа у видолинку ледве виднілася. Хлопець зайшов до густого лісу, навпростець, без дороги забрався в саму гущавину і всівся на мох під розлогим дубом.

Не відчувалось ані найлегшого подиху вітру; від заціпенілої полуденної спеки затихли навіть птахи; природа завмерла у тиші, яку не порушував жоден звук. Зрідка звідкись здалеку долинало стукотіння дятла, але від цього всеосяжна тиша і безлюддя відчувалися ще сильніше. Душа хлопчика була сповнена тугою, і настій був сумний, як навколишня природа. Він довго сидів, поставивши лікті на коліна й підперши підборіддя руками, і думав. Йому здавалося, що життя — це, в кращому разі, невідворотне горе, і він навіть позаздрив Джиммі Ходжесу, який нещодавно помер. «Як добре, — думав він, — спокійно лежати і мріяти, мріяти без кінця; і щоб вітер перешіптувався з верхівками дерев і ласкаво торкався трави й квітів на могилі; нема про що більше горювати й турбуватися; і це вже назавжди. Якби тільки в недільній школі він мав хороші оцінки! Він би з задоволенням помер, тоді принаймні всьому кінець. Взяти хоча би цю дівчинку. Що він їй зробив? А нічого. Він їй лише добра зичив, а вона з ним — як із собакою, як з останнім шолудивим псом. Колись вона про це пошкодує, та, може, пізно вже буде. Ох, якби можна було померти не назавжди, а ТИМЧАСОВО!».

Але молоде серце пружне, воно не може довго залишатися стиснутим і пригніченим. Незабаром Том почав якось непомітно повертатися до думок про земне життя. От якби взяти та й утекти світ за очі! От якби поїхати звідси — далеко-далеко, в невідомі заморські країни,