Юстейн Гордер - Помаранчева дівчинка

ще про обпивання донесхочу «міжгалактичним молоком», надто якщо уявити, що телескоп Габбла без упину проводить знімання галактик, віддалених від Чумацького Шляху на багато мільйонів світлових років.

Телескоп Габбла має два крила із сонячними батареями. Вони по дванадцять метрів завдовжки та по два з половиною метри завширшки і забезпечують супутник енергією на 3 000 ватт. Але двоє голубів з даху Катедрального собору навряд чи сиділи на крилах телескопа Габбла й милувалися Всесвітом, пролітаючи понад Історичним Музеєм у напрямку до Замкового парку. Хоча хтозна, може, саме тієї миті вони перебували на сьомому небі…

Я підсунув до себе рукопис і читав далі.

Між Різдвом та Новим роком я навіть не робив жодної спроби розшукати Помаранчеву дівчинку. Бо тоді різдвяна благодать сходить на землю. Але в січні знову взявся до активних пошуків. Я був сповнений рішучості.

Мої численні спроби, однак, були марними, тому мені й нічого розповісти про цей час. Певен, що ти вже призвичаївся до ритму та логіки моєї оповіді. Та все ж я зроблю відступ, пов’язаний з одним важливим моментом, про який я забув, складаючи список загадок, які тобі слід розгадати. Старий поношений пуховий анорак, Ґеорґу! Що скажеш про нього? Саме він навів мене на думку про сповнену небезпек лижну мандрівку льодовиками Ґренландії. Саме він спонукав мене на початку припустити, що Помаранчева дівчинка живе дуже вбого. Та насамперед, звичайно, він свідчив про її прихильність до мандрівного життя.

Тієї зими я багато ходив на лижах. Можливо, саме лижні прогулянки в околицях Осло та навколишніх горах посприяли тому, що мій організм на кілька місяців довше зумів опиратися нещадній хворобі. Але не про лижні переходи я маю намір тут розповідати, бо жодного разу так і не зустрів Помаранчевої дівчинки ні на околицях міста, ані в горах — у Кікуті, Стрюкені чи Гарестюа. Настав березень, наближався день змагань зі стрибків з трампліна на Голменколлені.[9] Думка про недалеке спортивне свято сповнювала мене бурхливою радістю. Мені здавалося, наче всі елементи складанки стали на свої місця. У мене було відчуття, немов я правильно спрогнозував усі результати футбольного чемпіонату, залишався ще один матч, результат якого вже майже не викликав сумнівів.

За гарної погоди на Голменколлен приходить у неділю понад п’ятдесят тисяч осіб. Тобто значний відсоток населення Осло посуне цього дня нагору. Але яку ж відсоткову частку становитимуть ті мешканці Осло, які щоднини ходять одягнені в старі поношені анораки? Чи не всі сто відсотків, скажеш ти…

Я подався на Голменколлен у день змагань, погода видалася не найгіршою, а це вже половина справи. Я мав понад п’ятдесят тисяч шансів зустріти там Помаранчеву дівчинку, і можу тебе запевнити, що тієї неділі в березні на «даху» Осло не бракувало старих поношених анораків — усі так були зодягненії Недільний Голменколлен був справжнім Ельдорадо старих вицвілих анораків усіх можливих відтінків. Тож я навіть не глянув убік трамплінів, мою увагу цілком поглинуло розмаїття анораків. Кілька разів мені здалося, ніби в натовпі промайнула Помаранчева дівчинка, і я вже готовий був приєднатися зі своїм переможним криком до ревиська публіки, але виявлялося, що то не вона. Двічі мені потрапляла на очі чарівна срібна шпилька, та не її.

Її там не було, Ґеорґу. Отака проста відповідь. Тільки це мені й запам’яталося зі змагань, бо я навіть не зауважив, хто переміг. Тієї неділі на Голменколлені я нічого не помічав, окрім відсутності Помаранчевої дівчинки. Шукав лише того, чого не було.

Після того я тільки раз був іще на Голменколлені. Не знаю, чи дзеленькнув дзвіночком у тобі спомин у мить читання цих слів? Чи промайнула у твоїй голові тінь згадки про той день удвох зі мною, коли тобі заледве сповнилося три з половиною рочки?

Ми стояли з тобою внизу на глядацькому майданчику і спостерігали за стрибками з трампліна. Погода того березневого дня була незвичайною. Вологий морських бриз, такий нечастий гість цієї пори року, пестив землю майже літнім теплом. Сніг для змагань звозили ледь чи не з усієї Норвегії, а точніше, з високогір’я Фінсе. Золоту медаль здобув Єнс Вайсфльоґ. То було велике розчарування для норвезької публіки, однак його перемога не стала сенсацією, бо вже й торік Вайсфльоґ зайняв перше місце.

Довірю тобі маленьку таємницю. Того теплого березневого дня майже півроку тому, коли ми удвох з тобою були на Голменколлені, я також раз у раз ловив себе на тому, що розглядаюся навкруги, вишукуючи в натовпі Помаранчеву дівчинку. Десять років минуло, а розчарування усе ще жило в мені.

У мене обмаль часу, мій любий хлопчику. Але я перестрибую кілька тижнів не лише через це. Просто у той проміжок часу не відбулося нічого цікавого.

Та ось одного дня наприкінці квітня я вийняв із поштової скриньки гарну листівку. Була субота, я саме прийшов на Джмелину вулицю відвідати маму й тата. Отже, листівку відіслали не на Адамстюе, де я вже кілька місяців мешкав разом з Ґюннаром, а на адресу батьків, однак призначалася вона мені.

Так ось: на листівці красувався казковий помаранчевий гай з написом поверх великими літерами «РАТIO DE LOS NARANJOS», що означає — наскільки мені вистарчає моїх мізерних знань іспанської мови — «Помаранчевий сад». Я ж казав тобі, що вмію тлумачити знаки.

Помаранчевий сад! Серце застугоніло в грудях. Такий стан, Ґеорґу, спричиняє підвищений тиск крові. В екстремальних ситуаціях тиск може раптово підстрибнути — блискавично шугонути догори. Однак не уникай трепетних хвилювань та сильних вражень. Жодної небезпеки це не таїть. (Проте я б дуже не хотів, аби ти захоплювався польотами на дельтаплані чи стрибками з парашутом. Принаймні ніколи не стрибай з еластичною линвою!)

Я обернув листівку іншим боком. Її надіслали з Севільї. На звороті було лише кілька слів: Я думаю про тебе. Стане тобі снаги почекати ще трохи?

Тільки це, ні слова більше, жодного імені, жодної зворотної адреси. А ще на листівці було зображено обличчя — її обличчя, Ґеорґу, личко вивірки. Це був витвір майстра, я б навіть сказав, великого майстра.

Я, правду кажучи, не надто й здивувався. Звісно, Помаранчевій дівчинці годиться бути в Помаранчевому саду, де ж іще? Зібралася й поїхала додому, у своє королівство — Помаранчеву країну. Усе аж надто добре узгоджувалося з моїми уявленнями. Хіба не повернувся маленький Ісусик до храму, щоб бути в домі Вітця свого?

Усе стало зрозумілим. Усі загадки розгадалися самі собою. Усі пасьянси зійшлися. Саме туди, на південні