Петро Володимирович Угляренко - Тривожна ніч

— До кого ви йдете, хто вам потрібний? — цікавився міліціонер.

— Один лише син мій потрібний мені, до нього і йду.

— Як його зовуть?

— Павло Мушник…

— Мушник? Щось такого не знаю, мамашо… Він що — в нас працює?

Простосердно виклала, як є:

— До темниці забрали його, а він не вбивав, то вона сама… Проведи мене до нього, синку, покажи…

— Зараз, зараз… — черговий узявся за одвірок, щоб краще роздивитися, яка вона, мати, що прийшла заступитися, захистити сина — в усьому відділі вже знали, що сталося на вулиці Підвальній. І міркував, що казати матері, куди її спровадити. Вирішив — до начальника слідчого відділу майора Ковальчука. Подзвонив:

— Мати до вас, товаришу майор. По справі про вбивство на вулиці Підвальній… — А як поклав трубку, пояснив: — Майор, може, чимось вам і допоможе, коли чесно розкажете все.

— Чого б я мала критися — все розкажу…

Слідуючи за міліціонером, думала: чи всі тут такі?

І той майор, до котрого йдуть, теж буде привітний? Чи, навпаки, виявиться суворим, недобрим? Як тоді вона з ним буде розмовляти? Мов дика кішка з пазурами, кинеться на нього? Але ж то — начальник. Може, ліпше візьме добре слово?

Черговий легенько підштовхнув її у двері кабінету, а сам залишився. Роздивилася: казав, що до майора, а тут того не видно, сидить звичайний чоловік у цивільному, як усі люди ходять… Мовчки дивилася на нього, а він, підіймаючись з-за столу, запитав:

— Олімпіада Романівна?

Здивувалася:

— Хіба ви мене знаєте?

— Здогадався, — сідаючи знову, відповів начальник. А як сіла і вона, сказав: — Слухаю вас…

— Це я хочу послухати вас. Нащо ви забрали мого сина, якщо він невинний? Та ж він ніколи й пальцем її не зачепив, не те щоб убив.

— А хто ж тоді по-вашому?..

— Сама, більш ніхто… Я з самого початку казала, що така жінка не для нього, що доведе його до біди. Я знала…

— Не любили, бачу, ви свою невістку?

— А за що її мала би любити?

— Нічого в ній хорошого не бачили?

Мати насторожилася: якщо майор у ній засумнівається, тоді нічому не повірить. Ковальчук схилив голову і стиха зауважив:

— Все ж, вашою невісткою була.

— Якби не вередлива, — уже обережніше відповіла мати.

Майор злегка закинув:

— Зате, чув, що гарна, красива була.

— Хіба щастя у красі? Ой чоловіче добрий…

— А в чому ж?

— У злагоді.

— Може… Значить, по-вашому, вона у всьому винна? А може, й Павло?

— Ні, Павло невинний!

— Вона одна?

— Навіщо б інакше намовляла Павла проти мене?

— Звідки то ви знаєте?

— Знаю. Таке питаєте…

— І що, Павло, слухався її?

— Було, що й слухався.

— Чому лише — було?

— Все-таки я мати йому, ні?

— Навіть тепер її не шкодуєте, коли вона вбита?

— Не шкодую!

— Сувора ви, бачу.

Знову насторожено поглянула мати — майор ніби насупився. І подумки посварила себе — не знає, що говорить! Зашморгала носом, утерла хусточкою очі, відповіла:

— Не сувора я… Просто сама не своя… Пробачте.

— Тоді, може, хочете на неї подивитися?

— На мертву?

— На вбиту.

Закліпала повіками — чого б це майорові спала така думка? До болю стисла пальці — а може, і справді Павло вже не витримав? Поставила себе на його місці — вона хіба витримала б? Але щоб убив? Трохи повагалася, а потім все-таки сказала:

— Задля неї до вас не прийшла б.

— Лише заради сина?

— Відпустіть його.

— Помиляєтесь, Олімпіадо Романівно. Павла, сина вашого, у нас немає.

Злякалася: значить, десь ховається? Та невже такий дурний Павло, як колись у дитинстві, коли ліз під ліжко? Міліція все одно знайде!

Майор підвівся, відійшов від стола убік, до малого столика, де був графин з водою.

— Поки що все проти вашого сина, проти Павла. Так-то…

— Не міг Павло підняти на людину руку!

— А пому ж тоді утік, сховався?

— Ви у цьому впевнені? А може, і його вже немає в живих! — аж скрикнула мати. — Коли його навіть не убили, то сам себе позбавив життя — з мосту кинувся. Я ж бачила, як він Наталю любив…

Подумала: а Геннадій знав, що Павло десь зник? Ой, сини, сини… Як же важко з вами говорили, а ще важче — жити!

Майор сказав:

— Скоро його побачите. На роботу подзвонив, що хворий. Значить, десь невдовзі об'явиться дома. Тоді йому, як мати, порадьте — нехай зайде сам, не бігає по кущах, як заєць. Може, хтось привів його до злочину. У кримінальній справі пом'якшуючі обставини — теж немала річ… Так що ви і справді можете йому допомогти, Олімпіадо Романівно.

Підхопилася, ніби її ошпарили:

— Ні, сина я в тюрму не штовхну!

— Як хочете… — сумно відповів майор, утративши всякий інтерес до їхньої розмови. Але по паузі ще спитав: — До речі, а як ви дізналися про оце нещастя?

— Геннадій приїхав… другий син, молодший.

— А хто сказав йому?

— Не знаю…

Замислився: справді, як про вбивство стало відомо братові? Треба про це сказати Погоріляку — нехай зацікавиться. Можливо, стара мати і не помиляється: старший син її ні в чому не винен.

Помалу піднялася, хвильку постояла і знову впала на стілець — безсила. Подав їй води… Посигналив своїй секретарці. Дівчина взяла її під руку і повільно вивела.

Олімпіада Романівна сіла в коридорі.

Так, будь-що повинна зустріти Павла першою. Щоб поговорили і разом дійшли рішення — як бути. Може, бідний, з горя позбавився розуму й не відає, що робить. Тоді сам на себе чогось наговорить!..

Шкутильгаючи, пішла по коридору — раптом розболілася колись давно зламана нога.

Провів її черговий по сходах аж на вулицю. Запитав:

— Зупинити таксі?

— Спасибі… Я сама…

Павло, заглибившись у ліс далі від залізниці, приліг на галявині, що густо була вкрита сосновими голками.

Переживав, що він, інженер, шанована людина, опинився в такому становищі. От, як звір, ховається у хащі. Він так любив Наталю, так любив! І вона — його. Як же воно сталося, що обоє раптом озвіріли? Хоч би ніхто про це не довідався. Але сусіди за стіною, напевне, чули, що вони сварилися. Як же тепер стрічатиметься з ними? І як вони дивитимуться на нього з Наталею? Хоч міняй квартиру… Та якби на тій вчорашній сцені закінчилося! Так, він зізнається, що поступив дурно. А Наталя? Може, все лишила і пішла? До кого? До котика?! Безперечно, він тепер миліший їй за чоловіка. Як вернути Наталю до себе? Коли б міг звалити вину на горілку, але це