Олексій Миколайович Толстой - Золотий ключик, або Пригоди Буратіно

виднів глибоко внизу. Раптом там щось засичало, впало, покотилося і долинув його жалібний голос:

— До мене, рятуйте!

Артемон миттю, забувши про рани й голод, збив з ніг Мальвіну й П’єро і чорним вихором кинувся вниз по сходах.

Клацнули його зуби. Огидно вискнуло якесь створіння… Все стихло. Тільки Мальвінине серце стукотіло гучно, як у будильнику. Широкий промінь світла знизу вдарив по сходах. Вогник свічки, що її тримав тато Карло, став жовтим.

— Дивіться, дивіться швидше! — голосно покликав Буратіно.

Мальвіна задки почала квапливо злазити зі сходинки на сходинку, за нею застрибав П’єро. Останнім зігнувшись сходив Карло, раз у раз гублячи дерев’яні черевики.

Внизу, там, де кінчалися стрімкі сходи, на кам’яному майданчику сидів Артемон. Він облизувався. Біля його ніг лежала задушена щуриха Шушара. Буратіно обома руками підіймав зотлілу повстину — нею було завішено отвір у кам’яній стіні. Звідтіля лилося блакитне світло. Перше, що вони побачили, коли пролізли в отвір, то це яскраві промені сонця, що падали зі склепінчастої стелі крізь кругле вікно й розходилися на всі боки.

Широкі промені, в яких танцювали порошинки, освітлювали круглу кімнату з жовтуватого мармуру. Посеред неї стояв дивовижної краси ляльковий театр. На завісі його блищав золотий зиґзаґ блискавки.

Обабіч завіси височіли дві квадратні вежі, пофарбовані так, ніби вони були складені з маленьких цеглинок. Високі дахи з зеленої бляхи яскраво виблискували.

На лівій вежі висів годинник з бронзовими стрілками. На циферблаті проти кожної цифри були намальовані усміхнені личка хлопчика й дівчинки. На правій вежі — кругле віконце з різнобарвного скла. Над цим віконцем, на даху з зеленої бляхи, сидів Розумний Цвіркун. Коли всі, роззявивши роти, спинилися перед чудовим театром, Розумний цвіркун промовив повільно й виразно:

— Я попереджав, що на тебе чекають жахливі небезпеки і страшні пригоди, Буратіно. Добре, що все скінчилося щасливо, а могло скінчитися й нещасливо… Отак-то воно…

Голос у Розумного цвіркуна був старий і трохи ображений, бо ж його почастували-таки в свій час молотком по голові і, не зважаючи на столітній вік та природну доброту, він не міг забути незаслуженої образи. Тому він нічого більше не додав — поворухнув вусиками, немов струшуючи з них порох, і повільно поповз кудись у самітну шпарку — якомога далі від клопоту.

— Я гадав, що ми тут знайдемо принаймні купу золота й срібла, а знайшли всього тільки стару іграшку, — промовив тато Карло.

Він підійшов до годинника, вмонтованого у вежу, постукав нігтем по циферблату, й, оскільки поряд з ним на мідному гвіздку висів ключик, узяв його й накрутив годинника.

Залунало гучне цокання. Стрілки рушили. Велика стрілка наблизилась до цифри дванадцять, маленька — до цифри шість. Усередині вежі загуло й засичало. Годинник дзвінко пробив шість разів…

Одразу ж на правій вежі відчинилося віконце з різнобарвного скла, вискочила заводна строката пташка і, затріпотівши крильми, проспівала шість разів:

— До нас — до нас, до нас — до нас, до нас — до нас…

Пташка сховалася, віконце зачинилося, заграла катеринка. Полинула музика. І завіса піднялася…

Ніхто, навіть тато Карло, ніколи не бачив такої гарної декорації. На сцені був садок. На маленьких деревах із золотим і срібним листям співали заводні шпаки завбільшки з ніготь. На одному дереві висіли яблука, кожне з них було не більше за гречане зернятко. Під деревами походжали павичі і, зводячись навшпиньки, дзьобали яблука. На лужку стрибали й билися ріжками двоє козенят, а в повітрі літали метелики, ледь помітні для ока.

Так минула хвилина. Шпаки замовкли, павичі й козенята сховалися за бічні лаштунки. Дерева провалилися у потаємні люки в підлозі сцени.

На задній декорації почали розходитись тюлеві хмари. З’явилося червоне сонце над піщаною пустелею. Праворуч і ліворуч, із-за бічних лаштунків, виткнулися гілки ліан, схожі на змій, — на одній і справді висіла змія-полоз. На другій, вчепившись хвостами, гойдалася родина мавп. Це була Африка.

По піску пустелі під червоним сонцем проходили звірі. Трьома стрибками пронісся гривастий лев. Хоч і не більший за кошеня, однак він був страшний.

Перевальцем прошкандибав на задніх лапах плюшевий ведмідь із парасолькою.

Проповз огидний крокодил — його маленькі мерзенні очка прикидалися добренькими. Та все ж Артемон не повірив і загарчав на нього.

Промчав носоріг — задля безпеки на його гострий ріг було надіто гумового м’ячика.

Пробіг жираф, схожий на смугастого рогатого верблюда, що з усієї сили витягнув шию.

Потім ішов слон, друг дітей, — розумний, добродушний, — помахував хоботом, у якому тримав соєву цукерку. Останнім продріботів бочком страшенно брудний дикий собака — шакал.

Артемон, гавкаючи, кинувся на нього — татові Карло ледве вдалося відтягти його за хвіст від сцени. Звірі зникли. Сонце раптом погасло.

У темряві щось спустилося згори, щось висунулося з боків. Полинув звук, ніби провели смичком по струнах.

Спалахнули матові вуличні ліхтарики. На сцені був міський майдан. Двері будинків повідчинялися, з них повибігали маленькі чоловічки, посідали в іграшковий трамвай. Кондуктор задзвонив, вагоновод крутнув ручку, якийсь хлопчисько спритно вчепився ззаду за «ковбасу», міліціонер засюрчав — і трамвай покотився у бічну вулицю поміж високими будинками. Проїхав велосипедист на колесах — не більших від блюдечка для варення.

Пробіг газетяр; учетверо складені аркуші відривного календаря — ось які завбільшки були в нього газети. Морозивник прокотив через майданчик візок з морозивом. На балкончики будинків повибігали дівчатка й замахали йому, а морозивник розвів руками й сказав:

— Усе з’їли, приходьте іншим разом.

Тут завіса впала, і на ній знову заблищав золотий зигзаг блискавки. Тато Карло, Мальвіна, П’єро не могли отямитися від захвату. Буратіно, засунувши руки в кишені й задерши носа, хвалькувато сказав:

— Що — бачили? Виходить, недаремно я мокнув у болоті в тіточки Тортіли… У цьому театрі ми поставимо комедію. Знаєте яку? «Золотий ключик, або Незвичайні пригоди Буратіно та його друзів». Карабас Барабас лусне від заздрощів.

П’єро потер кулаками наморщеного лоба:

— Я напишу цю комедію розкішними віршами.

— Я продаватиму морозиво й квитки, — сказала Мальвіна. — Якщо ви виявите в мене талант, я спробую грати ролі гарненьких дівчаток.

— Стривайте, малята, а коли ж учитися? — запитав тато Карло.

Всі враз відповіли:

— Учитися будемо вранці. А ввечері гратимемо в театрі.

— Отож-то, діточки, — мовив тато Карло, — а я вже, діточки, гратиму на катеринці, потішатиму шановну публіку, а коли будемо роз’їжджати по Італії з міста до міста, я правитиму конем та варитиму баранячу юшку з часником.

Артемон слухав, задерши вухо, крутив