Люк Бессон - Артур і війна двох світів

class="p1">Темрякос не пам'ятав своєї матері. Упир знищив її, коли дитя було зовсім маленьке. Можливо, він їй віддячив за ту невиліковну недугу, від якої гниє стільки років. Звісно, Темрякос жадав би успадкувати від матері здатність усе отруювати, але природа розпорядилася інакше. Хоча, сидячи у водяній ямі, він уповні поцінував материнський дар.

Якщо чесно, то Темрякос був нещасливою дитиною, яку виховували в ненависті та насиллі. Іншого він не знав. Може, якби він ріс в іншій родині, із нього вийшов би пристойний мініпут. Якби ж у нього були турботливі батьки, друзі і подружки, він би не виріс таким немудрим і злим. Та жодного промінчика дружби, жодного промінчика співчуття він не відчув ні в дитинстві, ні в юності. Один-єдиний раз батько виявив великодушність і призначив його капітаном імперських військ. Але сталося це в той самий день, коли Упир покинув сина в біді…

Тепер Темрякос сам собі пан, ніхто на нього не впливає ні добре, ні зле. Він може жити, як йому хочеться. Може чинити зло, а може бути добрим. Та в ці хвилини нащадок Упиря не збирається змінюватися — він палахкотить бажанням розквитатися зі своїми заклятими ворогами. І зціпивши, ніби вовчий капкан, свої численні зуби, він щосили поплив по трубі, щоб наздогнати Артура та його друзів.

Шукаючи харчів для своєї обожнюваної голодної принцеси Артур перескакував з іграшки на іграшку. Селенії вистачило б і якоїсь крихти, і хлопчика дуже дивує, що за його (чесно кажучи, свинських) звичок усюди полишати крихти їжі, він не може знайти жодної поживної дрібнички. Он воно що! Він зовсім забув, що влаштував під ліжком хижку, де вони з Альфредом харчувалися подалі від чужих очей. Їсти під ліжком значно цікавіше, ніж на кухні, але цей спосіб усі засуджують, а особливо Маргарита, якій доводиться згинатися в три погибелі, щоб повимітати крихти, тоді як на кухні вона їй змітає шматкою зі столу, а з підлоги — віником.

Артур побіг під ліжко і зразу ж наштовхнувся на печиво, навіть не надкушене. Це кураб'є — воно схоже на пірамідку, легко кришиться, і відламати від нього шматочок навіть мініпуту під силу.

Схопивши шматок печива, хлопчик помчав до вагона і поклав здобич перед Селенією.

— Що це? — спитала принцеса, не приховуючи гидливості.

— Місцеві ласощі. Розсипчасте печиво.

Принцесині очі округлилися, мовби їй запропонували скуштувати марсіанських харчів.

— Принаймні це смачніше за яйця бабок, які ви їсте щодня! — багатозначно зауважив Артур, стоячи на вагонних сходинках.

Скочивши на підлогу, він підбіг до трансформаторної будки і щосили потяг на себе важіль. Побачивши, що загорілася червона лампочка, хлопчик радісно гукнув і стрімголов помчав до потяга.

— До вагонах! — скомандував, як це роблять провідники.

Паровоз засвистів, колеса зарухалися — Артур устиг скочити на сходинки. Йому не слід запізнюватися! Перебігши весь локомотив, хлопчик, задихавшись, увалився у вагон-ресторан, де, зручно влаштувавшись за столиком, Барахлюш наминає печиво. Селенія так і не з'їла нічого.

— Дуже смачно! — з набитим ротом прорік принц. — Чимось схоже на наш белакорн, лиш без сиропу!

Та принцесу цим не переконаєш. Вона мовчки дивилася у вікно, оглядаючи пейзажі Артурової кімнати.

— Ну, прошу тебе, Селенів, скуштуй! Спершу треба скуштувати, а вже потім казати, що це тобі не до смаку! — умовляв її Артур. — Хіба у Великій книзі не так написано?

— Ні! — відрізала принцеса тоном порожнього холодильника.

— Значить, про це треба написати, і я запропоную раді зафіксувати цю істину у Великій книзі! — жартома заявив хлопчик.

— Треба бути мініпутом, щоб виступити на раді! Рада не вислуховуватиме будь-кого! — зверхньо промовила Селенія, яку голод зробив ще впертішою, ніж звичайно.

Артур відламав шматок печива і, не приховуючи задоволення, поклав його до рота.

— Одначе, якщо я нічого не забув, маю за дружину не просто мініпуточку, а саму принцесу. Отже, я став громадянином вашого королівства і навіть потенційним королем, що надає мені право не лише виступати на раді, а й засідати разом із мудрецями!

Вуха Селенії затремтіли — ознака її гніву.

— Звісно, якщо принцеса не заперечуватиме, бо я прийму будь-яке її рішення! — пішов на примирення хлопчик, щоб не доводити принцесу до гніву, бо вона й так вже була схожа на киплячу скороварку, з якої незабаром зі свистом вирветься пара, тобто накопичена в ній лють.

Як і всі принцеси, Селенія небайдужа до лестощів. Поблажливо посміхаючись, вона відламує шматочок печива і підносить до вуст.

— Смачно, чи не так? — спитав Барахлюш все ще з набитим ротом.

Не удостоївши брата відповіді, принцеса мляво жувала. Одначе її голодний шлунок грав марша. Артур не без злорадства спостерігав боротьбу волі та інстинкту. Поєдинок гордощів і здорового глузду. Голова протестує, відмовляється від харчів, а шлунок бурчить, під ложечкою ссе, і опиратися цьому все важче. А голодний мозок узагалі не слухається. І за прикладом молодшого брата, Селенія взялася обгризати зусебіч шматок пірамідки.

— Ось і все гаразд! — зрадів Артур перемозі здорового глузду.

І ніби на честь цієї маленької перемоги паровоз дав гудок, і звук його пролунав на всю кімнату, долинув до ванни, де його впіймали чиїсь недобрі вуха.

Дві гачкуваті руки, що скидаються на клешні, вчепилися в бортик піддону, і над його краєм висунувся півнячий гребінь Темрякоса. Упирів син ніколи не причісувався, а тепер, коли помста близька, взагалі перестав дбати про свою зовнішність.

Підтягтись, він зіскочив на підлогу, добряче гепнувся, підвівся, обтрусився і став прислухатися, звідки долинає незнайомий йому звук, який, без сумніву, належить механізму. Через щілину під дверима Темрякос побачив Артурового локомотива, що мчав до інших дверей, а, проїхавши під ними, вилетів у коридор. Потяг зник, примушуючи нещасливця рвати на собі волосся зі злості.

Темрякос просто дуріє, усвідомлюючи, що вороги ховаються поруч. Та винайти швидкісне авто для скорочення відстані йому ніколи не вдасться, тому доводиться шукати інше рішення. Темрякос озирнувся і побачив велосипедиста у жовтій майці, що прихилився до стінки піддону.

— Гей, ти! — покликав він.

Та велосипедист мовчав. Мовчав не тому, що був неввічливий, а тому, що не вмів говорити, бо його зробили з пластику. Та Темрякос нікому не пробачав нешанобливого ставлення до власної персони, навіть коли нахабою виявився пластмасовий чоловічок. Вояк витягнув меча і розрубав нещасливого спортсмена на кілька частин. Історія не зафіксувала, чи був той велосипедист переможцем перегонів Тур де Франс, але змагання на закритому велотреку він, безумовно, виграв би, бо від удару підскочив, стрімко зробив коло по стінках ванни і лиш після того впав, розбившись на друзки.

Темрякос оглянув велосипед — його не