Люк Бессон - Артур і війна двох світів

всюдихід, не знижуючи швидкості, проскочив щілину. Тепер Артур зрозумів, звідки там подряпини. А він же звинувачував Альфреда, що пес, бавлячись, занадто сильно стискує авто в зубах!

Упершись руками в панель із пристроями, Селенія поволі випросталася. Всюдихід рухається швидко, але Артур контролює ситуацію.

— Ось погляньте! Це моя кімната! — пишаючись, промовив він, ніби пропонував друзям оглянути єгипетські піраміди.

Селенія дивилася на гігантські предмети, що стояли на підлозі, як сфінкси в пустелі. Артур легко лавірував між ними.

— Це все твої іграшки? — поцікавився Барахлюш.

— Ага! Мене останнім часом задарували! Арчибальд вирішив віддати зразу все, що хотів подарувати за ті чотири роки, поки його не було. Тому ми цього місяця чотири рази святкували Різдво! — усміхався, розповідаючи, Артур.

Юний принц замислився: йому невтямки, в що можна бавитися такими предметами-страхопудами. Йому, скажімо, щоб збудувати хатку, потрібна половина горіхової шкаралупи, а зі шматочка пожухлого листка виходить чудовий батут…

«Антилопа» стишила хід і зупинилася біля чудового потягу.

— Пересадка! Міняємо транспортний засіб! — гордо повідомив Артур.

— Ще один? І як він називається?

— Потяг! Це найприємніший вид транспорту! Ось переконаєтеся!

— А він швидкий? — спитала Селенія, скептично поглядаючи на важкий локомотив.

— Достатньо швидкий, щоб не набридло їхати, і достатньо повільний, щоб милуватися пейзажами, — промовив хлопчик, ніби продекламував рядки вільного вірша.

Можна побитися об заклад: цю фразу він чув від дідуся. Великий мандрівник Арчибальд подолав тисячі кілометрів потягом. Артур також їздив у потязі, доки батько не придбав автомобіля. Одначе на іграшковому локомотиві йому подорожувати ще не вдавалося.

— Прошу вас, принцесо, виявіть мені честь — підійміться у вагон, — уклонившись, запросив Артур Селенію.

Він промовив це жартома, та принцеса жарту не помітила. Вона звикла, що придворні постійно схиляються перед нею в шанобливих поклонах і розсипаються в кучерявих компліментах. Воістину по-королівськи вона увійшла до вагона і зацікавлено стала його роздивлятися. Артур зразу ж запросив даму до вагона-ресторана, причепленого в кінці локомотива.

— Я б із задоволенням чогось з'їла, — зітхнула принцеса, сідаючи за столик.

— М-м-м… Із цим е проблема! Тільки-но закінчився страйк залізничників. Я, звичайно, міг би звернутися до армії, щоб нам приготували обід, але всі мої олив'яні солдатики пішли на війну, — вдавано діловито промовив хлопчик.

Не знаючи життя великого світу, Селенія не зрозуміла гумору. Так що ми з повним правом можемо сказати: голодній кумі хліб на умі.

— Я хочу їсти! — голосно сказала принцеса, роззявляючи рота, як слимак, шукаючи поживу.

— Е-е-е… лишайтеся на своїх місцях… Я збігаю гляну, що можна роздобути… — панічно закричав Артур.

Ще не вистачало, щоб у його присутності принцеса вмерла з голоду…

РОЗДІЛ 8

Дверцята холодильника відчинилися. Всередині — багатство і порядок, хоч у рекламі показуй. На жаль, усе, що там лежить, не для Селенії. Маргарита взяла гарний кришталевий графин, наповнений її знаменитим лимонадом.

— Навіщо ти запросив у дім цю людину? — докірливо прошепотіла вона Арчибальд ові.

— Сам не знаю… Певно, через голос. Він мені здається знайомим. Глухий тембр, зверхні інтонації. Я, напевно, з ним колись зустрічався. От тільки де? — тихо відповів Арчибальд, чухаючи потилицю.

— Такого обличчя не забудеш ніколи, навіть якщо побачиш його всього раз! Це жахіття надовго лишиться в пам'яті.

— Ох, Маргарито, ти хіба забула, що в мене щось із пам'яттю? — зітхнув дідусь. — Ось я й не можу пригадати, кому належав цей голос…

— О-о… А-а… — несподівано пролунав тоненький голосочок.

Це до кухні зайшла Роза. У неї болять руки. Тому вона витягла їх уперед і розчепірила пальці, ніби сушила лак на нігтях.

— Я так і не ввімкнула воду у ванній! — жалібно простогнала вона і, тамуючи біль, стала дмухати на пальці.

— Уже йду! — відгукнувся Арчибальд, простягаючи їй холодний графин. — Потримай у долонях — тобі зніме біль.

Послухавшись батька, Роза з полегшенням зітхнула.

— Віднеси графин у вітальню і пригости лимонадом нашого гостя. А я перемовлюся з твоєю матір'ю.

Роза кивнула головою на знак згоди і вже зібралася йти, як Арчибальд її зупинив.

— Незначна деталь: наш гість дуже… ммм… негарний. Навіть потворний. У кожному разі, його зовнішність справляє не найкраще враження. Тому я попрошу тебе стримувати почуття і подумати про те, що йому з таким лицем живеться значно важче, ніж тобі, — терпляче застерігав Розу батько.

— Не хвилюйся, — відповіла Роза, мило усміхаючись. — Я щосуботи добровільно працюю в лікарні і, повір мені, бачила людей в найбезпораднішому стані. Попервах я сама почувалася хворою.

А потім звикла. Мене тепер важко здивувати! — упевнено завершила вона і, цокаючи підборами, пішла у вітальню.

Упир дивився у вікно й уважно вивчав сад. Раніше він був певен, що знає в ньому кожен закуток, але тепер, коли збільшився в зрості, не пізнає його. Важко упізнати свій дім з висоти пташиного польоту! Зненацька до Упиря долинув звук чиїхось частих кроків. Це йшла Роза; на ній модна спідниця, яка не дає змогу зробити кроку, ширшого за десять сантиметрів.

Переконаний, що його новий костюм і нова, ручної роботи, фізіономія вражаюче гарні, Упир повернувся і продемонстрував найпроменистішу усмішку. А ви ж добре знаєте, що то за усмішка… Як розповідала потім Роза, Жахливий У був схожий на крокодила, що промовляв «чі-і-і-з» назустріч газелі, яка зненацька вискочила із кущів. Молодиця вмить пошкодувала, що одягла окуляри.

Коли перший переляк минув, вона зупинилася, глибоко вдихнула і, схопившись за голову, дико заверещала. Але щоб схопитися за голову, їй треба було вивільнити руки, тобто кинути графин. І він розбився на дрібні друзки.

Розин вереск вивів Франсуа-Армана з прострації. Він стрибнув і, витягши вперед руку з бритвою, став в оборонну позу.

— Розо! Тримайся! Я тут! — закричав чоловік.

Він закрутив головою в різні боки, шукаючи ворога, і нарешті побачив його в дзеркалі — жахливого, з пухнастою білою бородою. Арман зарепетував так, що міг би позмагатися в криках із своєю дружиною. І лишень потому, як стихли звуки, зрозумів, що побачив у дзеркалі себе, своє обличчя, вкрите густою піною для гоління. Він схиляється над умивальником, щоб змити ту дурнувату білу бороду, з якою він схожий на діда. Він увімкнув воду.

Саме цього й дочекався Темрякос — щоб хтось нарешті відкрив один із тих бісових кранів і потік вимив би його з ями, де він застряв. Ви, певно, вже зацікавилися, звідки у Темрякоса така фантастична властивість довго сидіти у воді без повітря. Відповідаємо: його мати з родини амфібій і личинкою мешкала під водою. Тепер зрозуміло, чому цей вояк може побити всі рекорди перебування під водою, перемігши навіть морську черепаху.