Том Егеллан - Таємниця катакомб

ніколи не надавав цьому значення, — пробурмотів сам до себе дідуган.

— Та що там?! — не втерпів Роберт.

Ґеорґ Ведель Шєльдеруп-мол. узяв книжку до рук.

— Під час археологічних розкопок руїн жіночого монастиря у Римі в двадцятих роках минулого століття серед рукописних сувоїв було знайдено текст. Аж тепер я збагнув, що він був написаний так званою стражницею коштовності. Науковці датують цей текст третім століттям.

Роберт вражено роззявив рота. Текст, написаний стражницею коштовності? Неймовірно! Він потягнув книжку до себе:

Я чула рик левів і вигуки гладіаторів у Колізеї того ранку, коли батько з матір’ю відвели мене до жіночого монастиря. Вулиці повнилися веселощами; чулися крики захмелілих чоловіків, які пиячили всю ніч, хто влазив у бійку, а хто заманював у милосердну пітьму провулків розпусниць. Мати заслонила завісу на ношах, аби моя душа не стемніла від тих бридких, варварських сцен, що відбувалися довкруги в передсвітанковій імлі.

Багато років тому батька й матір навернув у християнство святий Віктор. Ми більше не вірували в давніх римських богів, натомість присвятили своє життя Спасителеві, Ісусові Христові. Таємно возносили славу Господові Нашому і Його синові, Ісусу.

Монастир, де я мала служити, стояв на високому плато на околиці Рима. Носії сповільнили ходу, коли ми підійшли до обителі. Ігуменя вже чекала на нас разом з кількома вірними черницями. Батько й мати пишалися, що можуть передати мене, наймолодшу доньку, під їхню опіку.

Черниці цього монастиря не лише служили Богові. Найпочеснішою їхньою місією було оберігати священну річ, якій налічувалося вже не одне століття. Священна Зірка була найдорогоціннішою реліквією монастиря. А особлива обраниця з-поміж черниць, яка в побожності й чистоті берегла й доглядала Священну Зірку, називалася стражницею коштовності. І це була я. Священна зірка лежить у касетці, вистеленій найтоншим шовком. Касетка замкнена в позолоченій шафці позаду вівтаря. Лише стражниця має ключ. Кожного сьомого дня я відчиняю шафку й за присутності ігумені та під хвальний спів чернечого хору змащую коштовність пахучим миром.

Два століття тому ця прикраса висіла на шиї жінки на ім’я Марія. То була Марія з Назарета. Для більшості людей відома як Діва Марія. Мати Ісуса. Богородиця.

Яка історія! Роберт кілька разів перечитав текст.

«Але чи можна покладатися на пророцтва й легенди? — думав хлопчина. — Давні релігійні байки… Упродовж століть їх було записано тисячі. Не всі ж вони правдиві?»

А ця оповідь? Наскільки правдива вона?

ФАКТИ ПРО РЕЛІКВІЇ

Реліквія — це частина тіла або якийсь предмет, який колись належав святому (святому чоловікові або жінці). Реліквією може бути кістка скелета або особиста річ. Християни вірять, що реліквія може мати магічний ефект (здійснити диво, як то кажуть).

II

Коли Роберт повертався велосипедом від Ґеорґа Веделя Шєльдерупа-мол., голова його повнилася думками й запитаннями.

Історія про стражницю коштовності справила на нього величезне враження. Ніби вона стосувалася його особисто. Зазвичай прадавні часи уявлялися йому чимось далеким, несправжнім. Та після прочитання оповіді про стражницю коштовності хлопчик усвідомив, що люди анітрохи не змінилися за дві тисячі років.

«Якби можна було подорожувати назад у часі! — думав він. — Пізнати минуле наяву! Якщо вірити Ґеорґу Веделю Шєльдерупу-мол., це не така вже й нездійсненна мрія. Що ж… Більшість тепер відмахнуться, назвуть історію вигадкою і нісенітницею. Але колись, у давні часи, чимало сучасних наукових істин теж піддали б сумніву».

Роберт звернув на подвір’я перед будинком і завів велосипед до комори.

ГОСПОДНІ ПСИ

Проникнення

Осло

Модель військового літака часів минулої війни, месершміта, гойдалася на нейлоновій мотузці, причепленій до стелі. На столі «дрімав» відкритий ноутбук, поряд — старий глобус із давнім поділом світу. На стінах — фотошпалери з зображенням команди «Manchester United», постери відомих футболістів.

Лючіо поволі обводив чорними очима кімнату. Валентино відрапортував, що хлопчисько провідав одного старого чоловіка за кілька кварталів звідси. Мама Роберта затримувалася на роботі, повідомив чернець, який ходив за нею назирці від самого ранку, відколи жінка вийшла з дому.

Двоє ченців саме в цю мить встановлювали в лампочки мікрофони-жучки — у кожній кімнаті помешкання.

Лючіо ковзав поглядом від предмета до предмета. Шукав провідну нитку, яка привела б його до мети. Глянув на Робертів ноутбук. Драґо, професійний комп'ютерний, уже зламав пароль і встановив програму, яка автоматично повідомляла про будь-яку активність користувача і пересилала файли на комп'ютер Лючіо. Вони також підключилися до мобільних телефонів Роберта і його мами. Щоразу, коли хтось з них телефонував чи відсилав есемеску, розмова або текстове повідомлення потрапляли на комутатор, де перекладач зі знанням норвезької мови перекладав їхній зміст.

Досі ні Роберт, ані його мама й словом не згадали про амулет.

«А це свідчить про те, що вони мають що приховувати», — подумав Лючіо.

Коли кардинал доручив йому виконання цієї важливої місії, Лючіо попросив собі на допомогу найдостойніших ченців. Кардинал не заперечував. До чернечого десанту ввійшло дев'ятеро осіб — авангард війська Господніх Псів. Лючіо був командувачем. Брат Драґо — технічний геній, який міг зламати найхитромудріший код у світі, — був експертом з електронного шпигування. Брат Валентино — водій. Лючіо мав також у своєму розпорядженні ще шістьох ченців: Альберто, Тоне, Вітторіо, Ріко, Сільвіо та Д'Анджело. Усі шестеро були володарями «чорних поясів» у різних видах єдиноборств, натреновані на виконання особливо небезпечних завдань.

Ченці обнишпорювали помешкання, кімнату за кімнатою, у пошуках амулета чи хоча б натяку, де його могли заховати.

Сільвіо та Д'Анджело оглядали мамину спальню, перевірили всі шухляди й шафи, касетки з прикрасами й торбинки. Торре й Вітторіо взяли на себе вітальню, кухню та ванну. А сам Лючіо разом з Альберто й Ріко обшукували кімнату Роберта.

Кожну книжку на стелажі виймали й охайно ставили на те саме місце. У шухлядах комода перемацали кожну одежину, а опісля теж охайно поскладали.

Нічого.

Дуже підозріло.

Вони нишпорили в помешканні, доки Валентино повідомив, що Роберт вийшов від дідугана й вирушив додому.

Ченці тихо покинули помешкання, залишивши по собі все, як було. Троє сіли до орендованого автомобіля кольору мокрого асфальту з затемненими вікнами. Інші — до мікроавтобуса з так само затемненими вікнами, якого також винайняли на час.

Отак сиділи вони, принишклі, і спостерігали за Робертом. Хлопець звернув на подвір'я й завів велосипед до комори. Майже відразу за ним з'явилася його мама — поспішала з роботи додому.

Розділ VI

Підозра

Осло