Том Егеллан - Таємниця катакомб

Щось було не так.

Роберт не міг зрозуміти, що саме. Озирнувся кімнатою. Ноутбук на столі. Книжки. DVD-диски. Незастелене ліжко. Моделі літаків звично погойдувалися під стелею.

Що ж не так?

У двері постукала мама, стала на порозі.

— Роберте, ти часом не нишпорив у моїй касетці з прикрасами?

— Звісно, ні! Що я там забув?

— Я теж так подумала. Але одна з шухлядок відчинена. Я була певна, що всі позачиняла.

— Прикраси на місці?

— Ніби так… Не міг же хтось вдертися до помешкання? Дивина та й годі!

Коли мама пішла, Роберт відкрив ноутбук і знайшов у Вікіпедїї інформацію про Ультіма Туле:

Thule (θоύλη, Tuli, Tile, Tyle (Туле) — географічна назва в грецькій міфології і (трохи згодом) у римській міфології. Thule — це місцевість на крайній півночі, уперше так названа грецьким географом і першовідкривачем Піфеєм з грецької колонії Масалія (нинішній Марсель). Подорожуючи, він, припускають, дістався на північні терени близько 330 року до P. X. За словами дослідника, Thule лежало за шість днів ходу морем на північ від Англії. Він описував замерзле море, полярне сяйво і неймовірне, незгасне сонце літніх ночей.

Та ж Ультіма Туле — це Норвегія! Не інакше, як Норвегія!

Роберт замислено відхилився на спинку стільця. Його погляд упав на книжку поряд з ноутбуком.

І тут він помітив, що було не так: книжка про Рим лежала титульним боком догори. Роберт добре пам’ятав, що залишив її розгорненою перед виходом з дому.

А тепер вона була згорнена.

II

Роберт не міг заснути. Перевертався з боку на бік у ліжку. Запитання роїлися у голові.

Хтось побував у помешканні? Навіщо комусь проникати в оселю і нічого не вкрасти?

Так, ніби йому нема більше над чим ламати собі голову! Роберт глянув на позичені в бібліотеці книжки, які стояли стосиком на підлозі. Який зв’язок між прикрасою та вікінгами? А між вікінгами й пророцтвом? Хто цей отрок? І що сталося зі Священною Зіркою? Не всьому почутому від Ґеорґа Веделя Шєльдерупа-мол. Роберт повірив. Здавалося, старому вже трохи з’їхав дах. Але він, без сумніву, був дуже розумний. Видно, багато думав за своє життя. Багато-багато років. Робертові ж щойно чотирнадцять виповнилося. Він багато думати ще не встиг. Принаймні не про такі складні речі. Думки хлопчика помандрували від Ґеорґа Веделя Шєльдерупа-мол. до проникнення чужих у їхнє помешкання і далі до Анґеліни.

— Анґеліно? — прошепотів він у темряві, ніби сподівався виманити її з минулого, покликавши на ім’я.

* * *

— Щось негаразд? — запитала за сніданком мама отим своїм голосом — мене-турбує-твій-стан-але-я-вдаю-ніби-нічого-не-сталося.

— Ні, усе добре.

— Точно?

— Ага!

— Ти трохи подумав… про розмову з психологом?

Якби ж ти тільки знала, про що я лиш не думав!

Але йому була осоружною думка про мамину стурбованість і нові кола допитів у психолога та лікарів. Тому Роберт пішов шляхом меншого спротиву:

— Мабуть, вона таки має рацію.

Мама аж випросталася на стільці.

— Справді, так думаєш?

— Ну, не знаю, — відповідати в такий спосіб було простіше, ніж відверто брехати. — Можливо, усе розігралося у моїй уяві. Бо навколо було темно, я боявся і все таке… Не знаю. Ти не забула, що ввечері я йду на тренування з футболу?

— Ні-ні, не забула! — голос мами пожвавішав. — Я постараюся скоріше повернутися з роботи.

III

На тренуванні хлопці з’юрмилися навколо Роберта. Хто ще не чув розказаної, мабуть усоте, історії, просив розповісти про катакомби. А потім, коли хлопці розходилися, він чув їхні коментарі.

Каже, що бачив примару. Ченця! Може, його камінь по голові цюкнув…

Сміх.

Перед виходом на поле тренер відкликав Роберта набік.

— Усе гаразд, Роберте?

— Усе чудово!

— Знаєш, я розмовляв з твоєю мамою.

— Про що?

— Ну, що тобі нелегко було… Я розумію… Тож я подумав, тобі треба менше напружуватися, фізично викладатися…

— Про що ви кажете? Я більше не гратиму?

— Та ні, гратимеш, звісно. Але, на мою думку, для команди буде ліпше, якщо Патрік залишиться капітаном…

— Але ж…

— …принаймні ще на кілька тижнів. Доки ти… одужаєш.

— Зі мною все добре!

— Та ніхто й не сумнівається!

— Мені не треба одужувати!

— І все ж поки буде так. А там побачимо…

Після тренування Роберт роззирнувся за автомобілем кольору мокрого асфальту з затемненими шибками. Він помітив його під будинком, коли ще виходив з дому. Потім, коли вийшов з роздягальні, те саме авто стояло припарковане біля футбольного поля. Однак зараз його не було.

Звісно, не було…

«Це ж не фільм, Роберте», — сказав він сам собі.

Хлопчик глибоко зітхнув. Йому в голові не вкладалося, як міг тренер залишити Патріка капітаном команди? Патріка? Тепер, після повернення, він, Роберт, мав стати капітаном. Одужувати? Та не треба йому одужувати! Невже тренер гадає, що всі катакомби завалилися йому на голову, га?

IV

Коли задзвонив мобільний телефон, він, як завжди, спершу глянув, хто телефонує. Дзвонили зі стаціонарного телефону. Хіба він знає когось, хто ще має стаціонарний телефон удома? 2013 рік надворі!

— Роберте? — пропищав у слухавці тоненький голосок.

Роберт відразу впізнав Ґеорґа Веделя Шєльдерупа-мол.

— Я телефоную з приводу символу на каблучці ченця. Хрест в іклі. Може, зайдеш до мене, якщо маєш час? Я тобі дещо показав би.

За п’ятнадцять хвилин Роберт уже сидів у вітальні старого. Груба, стародавня книжка лежала на відполірованому до блиску столі.

Ancient Religious Symbols

— «Стародавні релігійні символи», — переклав Ґеорґ Ведель Шєльдеруп-мол.

Він розгорнув фоліант на 764 сторінці. І там, посередині, поміж усілякими іншими дивними символами, Роберт побачив той самий знак, який він помітив на персні ченця.

Символ християнського

чернечого ордену — Доміні Канес,

Господніх Псів

Доміні Канес? Знайома назва… Так! Це ж назва давнього чернечого ордену. Хіба не так називалися ченці монастиря у Луні, на який напали вікінги, гадаючи, що захопили Рим?

— А ви ще щось знаєте про Доміні Канес? — схвильовано запитав Роберт.

— На жаль, ні. Я відразу зателефонував тобі, щойно побачив символ у книжці. На детальніші пошуки не мав часу.

— Щось є про другий символ? Око з хрестом усередині?

— Я ще до нього не дошукався.

— Перевірмо на вашому комп’ютері!

— На моєму комп’ютері? — оторопів дідуган.

— Так! Пошукаємо в ґуґлі!

— У ґуґлі?. — старий вибухнув сміхом. — Любий мій хлопчику, я не маю комп’ютера! Я маю чудову чорнильну ручку й друкарську машинку Remington, якою користуюся у випадку потреби.

«Ото ніби йому тисячу літ!» — подумав собі Роберт.

Розділ VII

Кривавий Зуб

Осло

I

Роберт поквапився додому, вилетів нагору сходами й відразу