Ренсом Ріггз - Дім дивних дітей

цього будинку, але він виявився непереможним, вперто стримів угору попри неправильність кутастих обрисів та зубчасту лінію неба, видиму крізь провалений дах.

Я спробував переконати себе, що тут досі хтось живе, хоч яким би занедбаним цей будинок не видавався. Таке не було рідкістю в краях, звідки я прибув: похила халабуда із завжди запнутими вікнами на краю міста стає притулком старезного відлюдника, який із прадавніх часів перебивається вермішеллю швидкого приготування та обрізками з хрящів. Але про це ніхто не знає, допоки до тієї халупи не вломиться який-небудь агент із продажу нерухомості чи надміру активний працівник бюро з перепису населення — і знайде там тлінні останки бідолахи на подертому дивані. У старості людям вже несила дбати про будинок, а родина з різних причин відхрещується від них. Списує з рахунків. Сумно, але таке трапляється досить часто. З цих міркувань випливало, що, хочеться чи не хочеться, а в двері постукати доведеться.

Зібравши докупи жалюгідні залишки сміливості, я пішов убрід крізь височенні бур’яни до ґанку — чи то купи битої черепиці та струхлявілих дощок, і зазирнув у вікно з тріснутою шибкою. Все, що я спромігся узріти крізь засмальцьоване скло, — це обриси якихось меблів, тож я постукав у двері і відступив на крок, чекаючи у лячній тиші і нервово мацаючи у кишені лист від пані Сапсан. Я взяв його з собою на той випадок, якщо доведеться пояснювати, хто я є, однак минула хвилина, за нею друга, і мені з дедалі більшою впевненістю здавалося, що лист мені не знадобиться.

Зійшовши з ґанку у двір, я обійшов будинок, видивляючись — чи нема де ще одного входу, оцінюючи його розміри, але, здавалося, ця споруда була безрозмірною, бо з кожним рогом, що я оминав, вона немов приростала новими балконами, вежками та димарями. Та на зворотному шляху по той бік будинку я нарешті побачив те, що шукав: дверний проріз без дверей із бородою з лоз — зяючий і чорний. Він нагадував роззявлену пащу невідомого звіра, готового щомиті проковтнути мене. Одного лише погляду на ті двері було достатньо, щоби по спині у мене побігли великі холодні мурахи. Не тікати ж мені з переляканим вереском від моторошного будинку, заради якого я проїхав півсвіту? Я згадав всі ті жахи, які довелося пережити дідусеві Портману, і моя рішучість зміцніла. Якщо всередині ще можна когось знайти — я знайду його. Чи їх. Ступивши на облуплені східці, я переступив поріг і зайшов усередину.

* * *

Стоячи у темному, як склеп, коридорі, я заціпеніло витріщався на предмети на гачках, один в один схожі на людські шкури. Я пережив моторошну мить, коли мені здавалося, що з затінку ось-ось вистрибне схиблений канібал із ножем у руці, та нарешті второпав, що то були всього-на-всього плащі й пальта, зотлілі до ганчір’я і позеленіли від віку. Я мимоволі здригнувся й увібрав повні легені повітря. Ще й кількох футів не ступив, а вже мало у штани не наклав. «Тримай себе в руках», — сказав я сам собі і, відчуваючи, як у грудях важким молотом гупає серце, поволі рушив уперед.

Кожна наступна кімната була жахливішою за попередню. Газети скупчилися сніговими заметами. Вкриті шаром пилюки розкидані іграшки — як свідчення того, що колись тут мешкали діти. Уражені повзучою пліснявою стіни, прилеглі до вікон, почорніли і немов вкрилися шумовинням. Каміни позабивалися лозами, що спустилися з даху і хижими мацаками розповзалися долівкою. Кухня нагадувала місце якогось невдалого наукового експерименту — після понад шістдесяти років замерзання й відтавання скляні банки із законсервованою їжею вибухнули і заляпали стіни моторошними плямами, а облуплений тиньк лежав на підлозі їдальні товстим шаром, через що мені спершу здалося, наче всередині будинку випав сніг. У кінці спраглого за світлом коридору я випробував на міцність хиткі сходи, залишаючи чоботями сліди на товстому шарі пилюки. Східці стогнали, немовби прокидаючись від довгого сну. Якщо нагорі хтось і був, то вниз він не спускався дуже-дуже давно.

Нарешті я вийшов на дві кімнати, яким бракувало тієї чи іншої стіни, і у ці діри всередину увібралися могутні зарості підліску та хирлявих деревець. Зненацька охоплений поривом легенького вітерцю, я стояв і думав — що ж призвело до руйнації? І в мене виникло відчуття, що тут сталося щось жахливе. Я ніяк не міг зліпити докупи у своїй свідомості ідилічні розповіді діда та оцей кошмарний будинок, не міг поєднати думку про притулок, який він тут знайшов, з відчуттям лиха, яке пронизувало всю споруду. Мені ще багато належало оглянути і дослідити, та раптом я збагнув, що марную час: неможливо, щоби тут хтось і досі жив, навіть найзапекліший відлюдник-мізантроп. Будинок я покинув з відчуттям, що ще ніколи не був так далеко від правди про свого діда і його загадкове дитинство.

Розділ четвертий

Коли я, перестрибуючи через стовбури, перечіпляючись і, мов сліпий, намацуючи шлях, вибрався крізь ліс та туман до світу, де панувало сонце й світло, я з подивом виявив, що сонце вже котилося за обрій, а світло почервоніло. Якимось чином день непомітно прослизнув у небуття, мов крізь пальці пісок. У барі на мене вже чекав татко; перед нам на столі стояли кухоль чорного, як смола, пива і ноутбук. Я сів і крадькома від батька хильнув добрячий ковток його пива. Та він навіть погляду не відірвав від свого комп’ютера, щось заповзято друкуючи.

— Господи милосердний! — поперхнувся я добрячим ковтком. — Що це? Зброджена моторна олива?

— Та десь так, — з усмішкою відповів татко, забираючи в мене кухоль. — Тутешнє пиво не схоже на наше, американське. Ти й досі не знав, яке воно на смак, еге ж?

— Авжеж, навіть не здогадувався, — відповів я, хитро підморгнувши, хоча насправді так воно й було. Моєму батьку подобалося думати, що я такий самий любитель веселих компаній та пригод, як і він у моєму віці; цей міф мені було дуже легко підтримувати.

Я зазнав короткого допиту — як дістався до будинку і хто мене туди відвів. Оскільки найлегший спосіб брехати — це замовчувати деталі, а не вигадувати їх, то цей екзамен я склав на «відмінно». Тому вельми доречно «забув» розказати про те, як Хробак із Діланом заманили мене в овечі кізяки, а самі накивали п’ятами за півмилі від кінцевого пункту нашого походу. Схоже, батьку сподобалося, що я встиг познайомитися з двома хлопцями мого віку; втім,