Ренсом Ріггз - Дім дивних дітей

А цю пісню написав, коли сидів у нужникý!

Хробак невдоволено похитав головою.

— У нужникý? Щось не звучить.

— Чорт, та я не встиг як слід підготуватися, йолопе!

Потім вони звернулися до мене: що я думаю про їхній «виступ». Зважаючи на те, що їм не сподобалися реп-вірші один одного, я навіть не знав, що й сказати.

— Мабуть, мені більше до вподоби музика, де співають і грають на гітарах та інших інструментах.

Хробак роздратовано відмахнувся від мене.

— Та він у цьому ані біса не петрає і тому не розрізнить гарного нарковірша навіть тоді, коли той за яйце його вкусить, — промимрив Хробак.

Ділан розсміявся, і вони обмінялися серією складних та витіюватих рукостискань, легких ударів кулаком та ляскань високо піднятими долонями.

— Може, нам час іти? — нагадав я.

Хлопці невдоволено забурмотіли, потім ще трохи побайдикували, але невдовзі ми таки вирушили, тільки тепер за нами поплентався Хробак.

Я йшов позаду, обдумуючи, що скажу пані Сапсан, коли її зустріну. Я сподівався, що мене познайомлять з добре вихованою валійською дамою і ми з нею сидітимемо у вітальні, попиваючи чай і теревенячи про те й се, аж поки не настане слушний час, щоби повідомити їй погану новину. «Я онук Абрахама Портмана, — скажу я їй. — Вибачте, що саме мені випало сповістити вам це, але він пішов від нас назавжди». А потім, коли вона мовчки витре сльози, я засиплю її питаннями.

Я йшов за Діланом і Хробаком стежиною, що звивалася пасовиськами з вівцями, а потім, важко хекаючи від натуги, ми видерлися на кряж. На його вершині висів звивистий і хвилястий туман — такий густий, що здалося, наче ми ввійшли в якийсь інший світ. Сюжет був майже біблійним: то було схоже на туман, який Господь, злегка розгнівавшись, наслав на єгиптян. Коли ж ми спускалися протилежним схилом, туман, здавалося, погустішав. Сонце зблякло і наче перетворилося на бліду білу квітку. Волога приставала до всього — виступала намистом на шкірі і зволожувала одяг. Температура різко впала. На мить я втратив Ділана й Хробака з виду, аж раптом стежина вирівнялася, і я помітив їх — вони стояли осторонь і чекали на мене.

— Агов, янкі! — гукнув Ділан. — Йди-но сюди!

Я зробив, як мені сказали. Зійшовши зі стежини, ми побрели через поле, продираючись у густій болотяній траві. Вівці витріщалися на нас своїми великими вологими очима; їхня вовна була геть мокра, а хвости похнюпилися донизу. З туману виринув невеличкий будинок. Усі його вікна й двері позабивані дошками.

— А ви впевнені, що це саме той будинок? — спитав я. — Схоже, він порожній.

— Порожній? Нічого подібного, там вагон гівна, — відказав Хробак.

— Ходімо подивимося, — запропонував Ділан.

Я мав відчуття, що все це якийсь обман, але таки підійшов до дверей і постукав. Двері були незамкнені і від мого дотику злегка прочинилися. Всередині було надто темно, щось розгледіти було неможливо, тому я пройшов у двері — і моя нога опустилася на щось типу земляної долівки, та я швидко збагнув, що насправді то було справжнє море екскрементів по щиколотки завглибшки. Це покинуте житло, яке ззовні мало такий безневинний вигляд, насправді виявилося імпровізованою овечою кошарою. І там справді було повно гівна.

— О Господи! — скривився я від огиди.

Назовні почувся вибух реготу. Спотикаючись, я рвонув якомога швидше до дверей, щоби не опинитися в нокауті, зомлівши від незносного смороду, і побачив моїх супутників, що аж надривалися, вхопившись за животи.

— Ви — мудаки, ось що я вам скажу, — заявив їм я, тупаючи ногами, щоби очистити чоботи.

— Чому це ми мудаки? — удавано здивувався Хробак. — Ми ж попередили тебе, що там вагон гівна.

Я підскочив до Ділана і глянув на нього впритул.

— Ти покажеш мені будинок чи ні?

— Він не жартує, — сказав Хробак, витираючи сльози.

— Звісно, не жартую!

Діланова усмішка швидко зблякла.

— Я гадав, що ти нас просто задрочуєш, друзяко.

— За що?

— Ну, типу, жартуєш.

— Ні, я не жартував.

Хлопці обмінялися тривожними поглядами. Ділан щось прошепотів Хробаку. А Хробак прошепотів йому щось у відповідь. Нарешті Ділан обернувся і вказав на стежину.

— Якщо й справді хочеш побачити будинок, — сказав він, — то йди повз болото й через ліс. Там побачиш велику стару споруду. Її неможливо не помітити.

— Що за фігня! Ми домовлялися, що ви підете зі мною!

Хробак відвів очі.

— Далі ми піти не можемо, — мовив він.

— Чому?

— Не можемо — і все.

Хлопці обернулися і почимчикували назад, швидко розчиняючись у тумані.

Я зважив варіанти. Можна піти слідком за моїми мучителями і повернутися до міста, а можна піти вперед самому, а батьку збрехати, що хлопці ходили разом зі мною.

Після кількох секунд важких роздумів я рушив уперед.

* * *

Обабіч стежини розляглося широке блякле болото, краї якого губилися в тумані: скільки сягав погляд — сама бура трава й чайного кольору вода; невиразність ландшафту подекуди порушували купки нагромадженого каміння. Болото раптово обірвалося стіною лісу зі схожих на кістяки дерев. Гілки безладно стирчали догори, наче розгалужені шпички мокрих пензликів для малювання; ненадовго стежина загубилася під впалими стовбурами дерев і килимом зі всіляких лоз, тож іти доводилося за інтуїцією. І мені подумалося: як така стара жінка, як пані Сапсан, спромагається долати таку непросту смугу перешкод? «Напевне, все необхідне їй приносять додому», — придумав я пояснення, хоча несхоже, що цією стежиною хтось ходив останні кілька місяців, а можливо, й років.

Коли я насилу перебрався через товстелезний стовбур, вкритий гладеньким мохом, стежина круто звернула вбік. Дерева розступилися, немов куліси театру, — і я раптом побачив його: закутаний у туман, він бовванів віддалік на пагорбку, геть зарослому бур’яном.

Будинок.

Я відразу ж збагнув, чому хлопці відмовилися зі мною йти.

Дідо сотні разів описував його мені, але в його розповідях цей будинок завжди фігурував, як місце яскраве й радісне. Так, велике й гамірливе, але сповнене світла й веселого сміху. А те, що постало перед моїми очима, було не притулком від потвор, а власне потворою, яка, сидячи на вершечку пагорба, з ненаситною пожадливістю витріщалася на ліс. З розтрощених вікон стирчали дерева, а шорсткі лози обсідали стіни, наче антитіла, які напали на вірус, немов сама природа вела війну проти