Ренсом Ріггз - Дім дивних дітей

наскільки я пам’ятаю, я забув сказати йому, що ті хлопці поставилися до мене відверто зневажливо.

— Ну, і як будинок?

— Руїна.

Батько поморщився.

— Що ж, давно твій дідо там не жив, еге ж?

— Та отож. Там давно ніхто не живе.

Татко закрив свій портативний комп’ютер — явна ознака того, що він хотів вислухати мене дуже уважно.

— Бачу, ти дуже розчарований.

— Та ото ж. Не думав я, що проїду тисячі миль для того, щоби знайти будинок, повний химерного мотлоху.

— І що ж ти збираєшся робити тепер?

— Пошукаю, з ким можна поговорити. Хтось має знати, що трапилося з дітьми, які там мешкали. За моїми прикидками дехто із тих дітей і досі має бути серед живих. Якщо не тут, то на Великій землі. Ну, в притулку для людей похилого віку чи типу того.

— Безсумнівно. Слушна думка. — Втім, його слова прозвучали якось непереконливо. Настала ніякова пауза, а потім батько додав: — Отже, побувавши тут, ти потроху розумієш, ким насправді був твій дідо?

Я замислився.

— Не знаю. Може, й так. Нічого особливого тут немає — острів як острів.

Батько кивнув.

— Та ото ж.

— А ти як?

— Я? — знизав він плечима. — Я вже давно кинув спроби зрозуміти свого батька.

— Шкода. І сумно. А хіба тобі було нецікаво?

— Було, зрозуміла річ. Але через деякий час стало нецікаво.

Я відчув, що розмова ось-ось піде в небажаному для мене напрямку, але наполягав.

— І чому?

— Якщо тебе не впускають, то врешті-решт ти припиняєш стукати у двері. Розумієш, про що я?

Батько вкрай рідко розмовляв зі мною отак. Можливо, то пиво подіяло чи те, що ми були далеко від дому, а може, він вирішив, що я вже достатньо дорослий, щоби вислухувати подібне. Та якою б не була причина, мені не хотілося, щоб він зупинявся.

— Але ж він був твоїм татком. Як ти міг кинути цікавитися його минулим?

— Та це не я кинув! — відказав він занадто голосно, майже скрикнув, а потім знітився, опустив очі й покрутив склянку з пивом. — Річ у тім… правда в тім, що твій дідо не знав, як бути батьком, не вмів, але однаково вважав, що мусить, бо ніхто з його братів та сестер не пережив ту війну. Та батьківство для нього полягало в тому, що його увесь час не було вдома — то він на полюванні, то у службовому відрядженні, то кудись завіється. Але навіть тоді, коли він був удома, виникало таке відчуття, що насправді його вдома немає.

— Це ти про Геловін, еге ж?

— Про який іще Геловін?

— Сам знаєш який. Отой, що на фото.

То було давно, і трапилося ось що: настав Геловін. Мій татко був малюком чотирьох-п’яти років, і йому ще ніколи не доводилося «щедрувати». Тож дідо Портман пообіцяв взяти його з собою після роботи, щоби ходити по сусідах, приказуючи «Почастуй чи пожартуй!» Моя бабця навіть роздобула таткові отой сміховинний рожевий костюм зайця, тож він начепив його і просидів з п’ятої і аж до опівночі, чекаючи на дідуся, але той так і не з’явився. Розлючена бабця сфотографувала татка, коли він сидів та плакав на під’їзній алеї — щоби продемонструвати діду, який же він поганець. Певна річ, те фото відтоді стало у нашій родині предметом з легенди, а для мого батька — предметом великої ніяковості.

— Та ні, тут не лише Геловін, тут багато чого, — пробурмотів татко. — А насправді, Джейку, ти був ближчим йому, аніж будь-коли вдавалося мені. Не знаю… Мені навіть здається, що між вами існувало щось невисловлене.

Я не знав, що й казати. Невже він ревнував?

— А чому ти мені це кажеш?

— Тому, що ти мій син, і мені не хочеться, щоб ти постраждав.

— Постраждав? Як саме?

Батько ненадовго замовк. По небу бігли хмари, і останні промені сонця кидали на стіну наші химерні тіні. У мене виникло негарне відчуття, оте, що буває тоді, коли твої батьки «розколюються» і кажуть тобі те, чого раніш ніколи не казали, але ти здогадуєшся про це ще тоді, коли вони навіть рота не розтулили.

— Я ніколи не виявляв допитливості стосовно життя твого діда, бо боявся того, що віднайду, — сказав нарешті татко.

— Ти маєш на увазі те, що трапилося з ним під час війни?

— Ні. Ті таємниці твій дідо беріг тому, що вони були надто болючими. Це я добре розумів. Я маю на увазі його подорожі, те, що його майже увесь час не було вдома. Ми з твоєю тіткою мали свою думку щодо цього: насправді він не подорожував, а проводив час з іншою жінкою. І, можливо, навіть не з одною.

Я нічого не відповів, і батькові слова немов зависли в повітрі. Щоки мої якось химерно засвербіли.

— Це ж повна бздура, татку.

— Якось ми знайшли листа. Лист був від жінки, її імені ми не знали, а адресувався він твоєму діду. «Я кохаю тебе, я без тебе не можу, коли ми побачимося знову» і таке інше. Вульгарна показна писанина. Ніколи не забуду її.

Сором гострою шпичкою кольнув мене, немов батько описував мої власні гріхи. Та однаково я ніяк не міг повірити в почуте.

— Ми порвали того листа і змили в унітаз. Більше нічого такого ми не знаходили. Напевне, після того випадку твій дідо став обережнішим.

Я не знав, що сказати, мені було соромно батьку в очі глянути.

— Вибач, Джейку. Напевне, це тяжко чути. Я знаю, ти його боготворив. — Він простягнув руку, щоби стиснути мені плече, але різким порухом плеча я скинув її, а потім з лязганням відсунув стілець і встав.

— Я нікого й ніколи не боготворив.

— Гаразд. Я просто… Мені не хотілося приголомшувати тебе, от і все.

Я взяв куртку і накинув її на плече.

— Куди ти? Скоро вечеря.

— Ти помиляєшся стосовно нього. І я це доведу.

Батько зітхнув, наче казав: «Роби, як знаєш».

— Гаразд. Сподіваюся, що доведеш.

Гепнувши дверима, я вискочив з «Попівської нори» і попрямував, сам не знаючи куди. Інколи необхідно просто піти геть.

Звісно, мій татко мав рацію: я боготворив свого діда. Я мав потребу думати про нього тільки