Сергій Леонідович Лойко - Аеропорт

про допомогу. Олексій знімав усю цю страшну сцену телевіком через вулицю. Він навіть бачив моторошну гримасу болю на обличчі пораненого.

До пораненого щосили знизу летів якийсь невисокий щуплюватий хлопчак у білій касці з червоним хрестом.

«Б…дь! — промайнуло в голові Олексія, поки він вистроював кадр у видошукачі. — На ньому навіть бронежилета нема! Що за…?!! Та це ж не хлопець! Це дівчисько!!!!!!!!!!!!!!! ЦЕ Ж…!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!»

Ніка підхопила пораненого ззаду під пахви, потягла його вниз вулицею. Незастібнута каска зірвалася з її голови. Червоний хрест злетів.

Раптом із протилежної сторони вулиці зірвалася темна фігура з двома камерами наперевіс, у бронежилеті й без каски, і кинулася до Ніки…

* * *

— Так, хорошо. Первый в минус. Второй его тащит. Все правильно. Молодцы ребята, — тихо говорить снайпер. — А ну-ка, мы его утяжелим десятью-то граммулями[29].

Постріл. В серце. Об’єкт звісив голову, затихає, ніжками не сукає. З того, що його тягнув, злітає каска.

— От страха? Прицеливаемся. Плавненько, Сережа, плавненько. Б…дь, это ж девчонка. Стоп. К ним кто-то бежит. — Стрілок переводить приціл на того, хто біжить. Каже голосно: — Журналист, по ходу. Две камеры[30].

— По журналисту минус, минус[31], — тріщать навушники.

Стрілок переводить приціл на дівчину, до якої біжить журналіст.

Дівчина повернула голову до того, хто біжить. Її скроня під темними локонами в прицілі. Стрілець затримався на секунду, змахуючи піт із брів. Постріл.

— Работу закончили, работу закончили. Конец связи[32], — долинає металевий голос із навушників.

Снайпер, навіть не дивлячись, поцілив чи ні, діловито стає на коліна, складає гвинтівку, згортає каремат, зачиняє вікно. Професіонал…

* * *

У стрибку Олексій збив Ніку з колін. Куля поцілила йому в бік, зламала ребро через броник. Ніка лежала під ним. Повернувши голову до нього й дивлячись йому в очі, зненацька прошепотіла:

— А я тебе чекала… — І притягла його до себе обома руками.

Стрілянина вщухла так само несподівано, як і почалася. Ясне холодне небо над Майданом готувалося прийняти свою Сотню…

Глава VI. Медвідь-Комбат

18 січня 2015 року. Красний Камінь. Аеропорт

— Стьопо, діло пахне керосином. У нас два важких, — похмуро вимовив Сєргєїч, огрядний вусатий старший лейтенант медичної служби, років сорока п’яти, найстарший із захисників КАПу. — Решта трьохсоті ще протримаються два-три дні, на підніжному кормі, як то кажуть, а цих, Сашу й Акробата, треба евакуювати сьогодні, інакше, як то кажуть, Аллаху акбар.

На цих словах ветеран перехрестився.

— Чекаємо на «чайки», Сєргєїч. Казали, буде аж три сьогодні, — відповів Бандер, перезаряджаючи свій «Стечкін».

Усі в КАПі знали Сєргєїча як Лікаря Айболитя й саме так до нього зверталися. Тут він був справжнім старожилом. П’ять-шість незмінних ротацій, не менше.

Черговий обстріл щойно закінчився. Пил і димний пороховий сморід стіною стояли навіть у КСП.

Сєргєїч перетрусив свій медичний рюкзак. Усі ліки та інші засоби привезли волонтери ще з тиждень тому. На розстелену на підлозі брудну білу ганчірку з блякло-бежевими плямами від йоду й темними, майже чорними від крові серед іншого вивалилася блискуча упаковка презервативів. Напевне, випадково затесалася або якийсь дотепник так смішно пожартував.

— Нас тут і без цього добра жарять день і ніч, — пробурчав Сєргєїч і поклав упаковку до кишені.

Обережно переступаючи через стогнучі мішки з пораненими й мовчазні — з двохсотими, в його кут КСП пробирається хлопчина років двадцяти, з гарячим іще автоматом і в туго застібнутій касці.

Він контужений, майже нічого не чує, швидко моргає сльозавими очима, наче намагається довгими, як у дівчини, віями струсити з очей якийсь бруд, голосно говорить, заїкаючись. З лівого вуха тонкою цівкою стікає кров.

Сєргєїч звично ховає цигарку в кулаку, майже обпалюючи собі руку, оглядає хлопця, водячи молоточком йому перед очима.

— Вітаю, житимеш, — Сєргєїч кричить у солдатське вухо. — Відлежися сьогодні. А взагалі-то, в позиційному боєзіткненні каску небажано застібувати, тим більше так туго.

— Ч-ч-ч-чому?

— Якщо куля, особливо сім шістдесят дві, попаде в каску, може шию зламати, і заїкатися, синок, уже більше не будеш.

— Сп-п-п-п-асибі, Д-д-д-докторе Айболить, — солдат кричить у відповідь, і задоволений, наче лікар врятував його від смертельного поранення, іде до столу пити чай.

Під час останнього перемир’я, наприкінці грудня, сепаратисти, підсилені свіжими регулярними частинами, що прибували з Росії мало не по батальйону щодня, скористалися моментом. Вони перетворили всю прилеглу до КАПу місцевість на найсправжнісінький укріпрайон, з трьома фортифікованими, як у підручнику, лініями оборони, бетонованими бліндажами, дотами й дзотами, що обступали КАП із трьох боків.

Уранці командир десантно-штурмової бригади з позивним «Майк», чиї бійці зараз тримали Аеропорт, із жахом виявив, що навіть для евакуації вбитих і поранених посилати в КАП йому більше нема чого й нема кого. За тиждень уся його техніка — чотирнадцять БМП, БТРів і «мотолиг»[33], — була спалена або виведена з ладу. Не кажучи вже про важкі втрати серед особового складу. У строю з двохсот п’ятдесяти двох бійців (стільки їх було на початку операції місяць тому) залишилося чоловік сто п’ятдесят разом із тими, що в Аеропорті. В ангарі по сусідству стояли дві мертві «бехи», які механіки вже розбирали на запчастини. І лише придана «арта» працювала більш-менш справно.

Батальйон прориву прибув рано вранці з Волновахи взагалі як туристи — на автобусах. Десантний батальйон, призначений, зокрема, для прориву блокади КАП, нараховував сто двадцять чотири чоловіки особового складу замість п’ятесот двадцяти дев’яти за штатним розкладом. І нуль техніки з належних тридцяти двох одиниць. Зеро! І це батальйон, що не з бою вийшов, а відпочилий, переформований, що називається!

У другому батальйоні підсилення з тієї ж бригади, що героїчно, успішно і з малими втратами тримала оборону КАПу ще в жовтні й листопаді, особового складу теж було — кіт наплакав. Лише якихось сто двадцять чоловік, хоча і з бойовим досвідом. При цьому, однак, батальйон був перекомплектований порівняно з іншими частинами на передку біля Красного Каменя: чотирнадцять «коробочок» (БТРів і БМП). Але цей батальйон із такою необхідною саме зараз технікою досі був на марші. І навіть не на підході.

— Який, на х…р, прорив! Що це взагалі, блін, за армія, у якій ні літаки, ні вертольоти не літають, а десантники пересуваються на пасажирських, блін, автобусах! — далі в Майка не лишалося слів, крім нецензурних. Єдиним виходом здавалося позичити «коробочки» в сусідів із морпіхоти, розквартированої неподалік на окраїні Пісок.

Для цього командир і послав туди свого найкращого перемовника, досвідченого