Сергій Карюк - Нечиста кров

Голота хапав розкритим ротом повітря, йому кололо в боці, і серце вже мало не виривалося з грудей, та він не стишував бігу, поки не проминув останню хату. Лише тоді зупинився, хрипко відкашлюючись, і подивився з горба вниз. Пасіку біля лісу було видно ще здалеку — охайненька хата та з десятка півтора бортей біля неї. Він ще раз глянув, і всередині несподівано хлюпнуло недобре передчуття, а в голові аж гупнуло: щось не так. Голота побіг униз. Що відчуття його не підвело, він зрозумів, коли побачив біля одного з вуликів сухенького дідугана. Стоячи навколішках, він мовчки витирав сльози, що котилися по зморшкуватих, як печене яблуко, щоках. Розхристаний, задиханий Голота пробіг повз нього, кинувся у відчинені навстіж двері хати й зупинився, обпершись на одвірок. У руці він тримав карабелу, та виглядала вона зараз недоречно як ніколи. З-під стелі на Голоту скляно дивилися красиві, трохи витрішкуваті шинкарчині очі, сама ж вона висіла на шворці, перекинутій через дубову балку. Її губи презирливо посміхалися, як і того вечора, коли Голота побачив її вперше.

Розділ 8

В якому з лісу вигулькує особа, про яку вже й думати покинули, і переконує Голоту, що забули її дарма

Голота підійшов до діда-пасічника, що так і стояв навколішках, склавши на колінах великі вузлуваті руки. Старий Крук схлипував, вдивляючись у темряву лісу, наче когось чекав. Голота сів поруч і теж втупився у темну громаду пущі, наче міг там щось розгледіти.

— Я зняв її. Поклав на скриню, — нарешті проказав він стиха. Та старий не озвався й, здавалося, навіть не почув Голоти.

— Сама вона, діду… Руки не зв’язані, не побита, не подерта…

Пасічник повернув до нього своє запилене обличчя. На ньому двома доріжками виділялися сліди від сліз, що ховалися у сивих, майже білих дідових вусах — таких довгих, що аж торкалися грудей старого.

— Козира приїде. Що я йому скажу? — врешті промовив він своїм хриплим, надтріснутим голосом.

— Який Козира? Гайдамак? — здивувався Голота. — А чого він має приїхати, діду? Маруся хто йому?

— Дочка, — одними губами промовив дід, відвернувся й замовк. Голота також повернув свій погляд до лісу і почав гарячково обдумувати цю несподівану новину. Він сидів, покусуючи травинку, яку щойно зірвав, і намагався второпати, що змінює черговий поворот у цій і так до біса заплутаній історії.

Ім’я Козири-гайдамака у цих краях важило досить багато, аби перевернути все догори дригом. «Якщо ще й він устромить свого носа в історію, буде аж надто гаряче», — нервово подумав Голота. Отамана тутешніх лісовиків знало й боялося усе Волинське воєводство, чутно про нього було й у Руському та Подільському, і в самому Києві, куди вертали обібрані до нитки негоціанти, розповідаючи страшні історії про звіра з Цимпальського лісу. Козира розбишакував по Південній Волині не один рік і до своєї роботи підходив так ґрунтовно, що купецькі валки почали обходити Острог стороною. Урешті буйні хлопаки гайдамака, усі їх називали «козирчиками», які вигулькували то тут, то там, так розперезалися, що через них майже припинили торгівлю збіжжям.

Шлях, яким щороку з Києва до Європи сунули сотні возів з хлібом, виявився до того непевним, що ним не відважувався їздити ніхто, крім до зубів озброєних безумців. Для купців, які щороку знімали з продажу зерна німцям, полякам та австріякам немаленькі бариші, це стало останньою краплею. Козира так роз’ятрив завжди спокійних торговців, що ті послали на південь гінців з напханими золотом кишенями. Argumentum виявилися такими вагомими, що вже за день з Брацлава зі своїм загоном виступив колишній колега Козири по гайдамацькому промислу — не менш видатний отаман Масько Чорний. Тепер він служив брацлавському воєводі Станіславу Любомирському, командуючи надвірною корогвою. Скільки купці заплатили цій живій легенді, аби вона втихомирила іншу знаменитість, так і залишилося загадкою, та невдовзі між двома гайдамаками на Острожчині та Заславщині розв’язалася справжня війна. Була вона кривавою і короткою, а переміг прийшлий кондотьєр, який зумів знайти й розбити лігво Козири у Цимпальському лісі. Після цього відбулося ще кілька сутичок, але це була вже агонія «звіра з Цимпаля». Втративши останніх своїх «козирчиків», отаман кудись зник, і купецькі валки з зерном уже незабаром попростували через Острожчину до Кролевця й Познані.

З весни про розбійника нічого не чули, та вже й не думали щось чути, адже навіть Масько, отримавши своє від купців, повернувся з людьми до Брацлава, а у лісах з того часу панував мир та спокій. Принаймні у цьому переконували місцеві, які пророкували небувалий розквіт торгівлі у краю. Голота на це відповідав, що святе місце пустим не буває і замість Козири вже найближчим часом з’явиться хтось інший. Тепер же Голота упевнився, що всі розмови про те, що розбитий гайдамак повернувся на Запоріжжя, убитий Чорним у двобої або ж зарізаний своїми вірними дейнеками, вочевидь, виявилися, як це завше буває, порожніми теревенями. А можливо, й сам Козира поширював ці чутки, зачаївшись і чекаючи слушного часу, аби вигулькнути. «І таки вигулькнув та зробив це у дуже недоречний момент», — подумав Голота, виплюнув травинку, крекнув і підвівся. Тоді, не дивлячись, поклав діду руку на плече, потримав трохи, й пішов собі геть.

Війтова сиділа на лавці, закривши лице долонями, Голота вмостився поруч, втомлено витягнувши ноги і дивлячись на запилені носки своїх сап’янців.

«Сьогодні я бігаю туди й сюди, як молодий хорт, і, що найцікавіше, уся ця біганина — дарма, хіба всі ноги в мозолях», — Голота дивився вниз і думав, що б він віддав за те, щоб зараз скинути чоботи й походити босоніж. А тоді повернувся й подивився на війтову, що не рухалася вже кілька хвилин, відколи Голота зайшов до господи, випив кухоль води, плеснув собі на обличчя з відра і розповів їй про тепер уже остаточну смерть Марусі-шинкарки.

Нарешті жінка опустила руки від обличчя, очі в неї були червоні, а губи тремтіли.

— Я відразу зрозуміла, що нічого доброго те кохання не принесе…

— Що? — стомлено перепитав Голота.

— Кохання Марусі до Калиновського, — повторила війтова.

— А що ви знали про те кохання? — поцікавився Голота.

— Знала лише про те, що Маруся говорила мені, а говорила вона небагато. Просила поради, розповідала про кохання, але про те, що вона любиться з Калиновським, сказала лише у нашу останню зустріч.

— Чому ж розповіла? — негайно запитав Голота.

— Маруся спитала, як бути. Бо Калиновський