Сергій Карюк - Нечиста кров

— І що ви відказали?

— Покластися на волю Божу.

— І все?

— І все.

— А тоді?

— Не знаю, люди бачили, як вона ходила до знахарки, — сказала Софія і подивилася у вікно.

— Навіщо їй знахарка? — здивувався Голота, повернув голову до війтової, а тоді зрозумів. — А-а-а-а, приворотне зілля! От же брехуха чортова!

Він скочив з лави, беззвучно шепочучи щось собі під носа й люто граючи вилицями.

— Вибачте, пані, — зробив над собою зусилля Голота, усміхнувся, вклонився Краваржовій і вийшов з господи. Там уже дав волю і словам, і кулакам, кілька разів грюкнувши ними об браму, а тоді глибоко зітхнув і знову посунув обхідними шляхами до знахарчиної курянки.

Голота стояв перед Федотихою, що, підібгавши ноги, злякано зіщулилася на скрині й дивилася на нього знизу вверх.

— Ти чого не говорила, що шинкарка до тебе бігала чи не кожного дня, як блудниця на вечорниці, і ти їй готувала щось? — похмуро запитав Голота.

— Та які вечорниці, Голотонько? Хіба що приходила до мене, то одне зілля візьме, то інше, то попросить для чоловічої сили настоянку.

— Для кого настоянка була? — Голота намагався не дивитися на груди Федотихи, які бачив крізь сорочку, зараз вони чомусь хвилювали його уяву більше, ніж будь-які отруєння та чужі любощі.

Федотиха зам’ялася, але відпиратися й не думала.

— Та для Калиновського ж, для кого ж іще…

— Ти знала, що вони любляться?

— Розповіла мені Маруся.

— А потім — що? — суворо запитав Голота. — Ну?!

— А потім він її кинув…

— То вона до тебе прийшла за приворотом. Не подіяв, ні?

— Не подіяв, — зітхнула знахарка.

— І що ж ти їй дала тоді? Отруту, кажи?!!

— Нічого не давала. Богом клянуся!

— Не хочеш сказати мені, скажеш у ката, Сташко! — підвищив голос Голота. — Яку отруту їй дала?

— Богом клянуся! Не дала нічого. Навіщо мені гріх на душу брати, та ще й шляхтича допомагати вбивати? Я ж знала: якщо щось не так, то до мене першої прийдуть, — заторохтіла злякана молодиця, груди колихнулися, і Голота вкотре, ковтнувши слину, підвів очі догори.

— А де ж вона отруту взяла, оте твоє упирське зілля? — зібрався він з думками.

— Я ж тобі казала — не знаю я. Не давала я їй того зілля.

— Хто? Хто може таке зробити?!!

— Не знаю. Христом Богом клянуся, не знаю. Я ж говорила тобі, що й сама хотіла б взнати, хто те зілля зробив. Але ж Марусю бачила всі ці дні. Вона до мене в понеділок прийшла, а в корчмі в п’ятницю потруїлися. Вона нікуди не їздила. Та й нема близько нікого. З Ляхова, з Куніва, Ілляшівки й Антонівки — всі до мене за травами йдуть.

— Значить, хтось із села?

— Ніхто тут не знає таких трав, ніхто! — швидко залопотіла знахарка.

— Ти що, дурепо, не розумієш! Як нема тут тих, хто знає, то тебе тоді першою й спалять, Сташко! Шукай! — крикнув Голота, а тоді сплюнув і вийшов надвір, грюкнувши дверима.

Щойно підняв голову, як аж наче наштрикнувся на уважний погляд здорованя. Той сидів на величезному чорному коні, обіпершись на луку сідла. Вершник у чорному кунтуші з чорним оселедцем, закрученим за вухо, і такою ж смоляною короткою бородою поволі випрямився й упер одну руку в бік.

— Голота? — повільно проговорив він, і було це радше ствердження, а не питання.

— Козира? — запитав Голота навмання.

— Так, це я, — сказав знаменитий харциз, одне ім’я якого змушувало здригатися людей від Острога до Кременця. — Поговорити нам треба. Підемо пройдемося. Он до тієї могили.

«Звучить не надто весело», — здригнувся Голота, та не подав виду, а лише потягнув носом, поклав руку на карабелу й подивився на вершника. Той спокійно чекав. Голота хмикнув, показавши в усмішці зуби, й пішов повз Козиру, підставивши спину. «Ой дурень, ой дурень. Зараз він бахне тебе тим келепом, що на сідлі висить і всадить голову між плечі», — приречено подумав Голота й інстинктивно втягнув голову, та удару не дочекався. За секунду Козира розвернув коня за ним і поїхав поруч.

— Горе в мене… — почав Козира.

Голота промовчав, дивлячись, як його щойно почищені сап’янці знову покриває пилом від курного шляху.

— Маруся, як мала була, то така, як вогник, бігала. Щось щебетала, як пташеня, весь час, до всіх щось говорила… Чогось дуже вона любила людей. Скільки разів я їй казав остерігатися, що люди — вони гірше звірів. Та вона лише сміялася, — Козира помовчав. — Я і змирився… На шинок їй грошей дав, аби вона раділа… А вони ж звірі, Голото!!!

Голота подивився на розбійника, та той, навіть не повертаючи голови, гарячково шепотів:

— Хоча ні, звірина вбиває, коли голодна, а ті, що на двох ногах… Зв’язалася з тим лайдаком, ляхом гоноровим, проклятим! — несподівано крикнув Козира, а потім різко замовк й похитав головою, тамуючи біль і давлячи в горлянці ридання.

Голота знову покосився на гайдамака, що явно був не в кращому гуморі і явно надудлений оковитою по самі вінця, і весь напружився, не випускаючи руків’я шаблі. З його досвіду і від тверезого гайдамака можна було чекати чого завгодно, а від п’яного — і поготів. Однак Козира качався собі в сідлі, пильно вдивляючись у гриву коня, і, здавалося, забув про Голоту зовсім. Лише коли дійшли до верху самотньої могили, що стояла посеред поля, прокинувся й глянув так, наче бачив Голоту вперше.

— Ти якого куреня[38]? — несподівано спитав він.

— Незамайківського, — відказав, пом’явшись, здивований Голота.

— А я Уманського. Засядьвовка старого знаєш?

— Не знаю, — здвигнув плечем Голота.

— Кішку-Лиманського?

— Нема вже його, згорів у зимівнику того року.

— Куцокінь?

— Забили Куцоконя біля стовпа, украв гроші на горілку в курені, то так присудили йому…

— Жаль Павла. Добрий був козак, раз на спір підкову, як тісто, зім’яв… — промовив задумливо Козира. — А з Кішкою ми вдвох звідси на Запоріжжя побігли. Я ж тутешній, зі Славути. Як утік тридцять років тому, так оце тільки років п’ять як повернувся. З татарвою рубалися, з московитами, зі своїми, з ляхами, то Кішка навіть рубця якого не мав — наче заговорений був. А в зимівнику згорів. От же Бог дав, — покрутив головою старий запорожець. — Бачиш, усі мої товариші вже у Бога за пазухою, один я ходжу цією проклятою землею і дітей своїх ховаю…

Голота не знайшов, що відповісти, мовчав і чекав. Нащось же старий розбійник привів його сюди. І навряд чи для того, аби поговорити про Січ і старих