Сергій Вікторович Жадан - Депеш Мод. Ще одна розмова

тромб, і косилка закрутила своїми металевими зубами, заковтуючи у свою пащеку чергову порцію народного врожаю, з правою ногою вітчима включно. Чувака встигли висмикнути назад, але вже без ноги, хоча могло бути значно гірше. А так просто відкусило по яйця, у всякому разі так говорив Карбюратор. Я собі намагався уявити, що було потім. «Добре,– думав я,– він уже був без ноги, його, скоріш за все, повезли до лікарні, хоч як вони звідти вибиралися? На комбайнах, чи що? Ну, але добре. А нога? Це ж добре сільськогосподарське нутро комбайну, як я його собі уявляв, уже було набите кількома сотнями кілограмів золотистого зерна, перемішаного з хрящами й жилами вітчима, плюс неорганічні речовини, ну там, військовий черевик, хебешна холоша, коротше— купа сировини, цікаво, що хлібороби з усім цим добром робили, сто пудів же не висипали, мабуть же, здали державі, це вже точно, знаю я цих підлих хліборобів, вони б і гівно власне здавали, якби його хтось приймав»,– і я собі далі уявляв цю випічку і цей хліб, коротше, криваві фантазії простого хлопця, знаєте, як воно буває. І ось чувак далі жив собі, тепер уже з однією ногою, але йому, як я зрозумів, було цілком достатньо, принаймні він і далі бухав і відстрілював усе, що рухалось, просто монстр якийсь.

– Як можна застрелитися з рушниці?– подає голос Собака.– Там же ствол довгий, на себе не спрямуєш.

– Ну, а якщо рикошет?– уточнює Вася.

– Ну да,– кажу,– він що— спочатку стріляв, а потім кидався ловити кулю, чи що?

– Ні,– каже дядя Роберт.– Він ногою на курок натиснув.

– У нього ж однієї ноги не було, правда?– цікавлюсь я.

– Так, правої,– каже дядя.– Він лівою натиснув.

– Він що— лівша?– питає Собака.

– Собако!– закликаємо ми його до совісті.

– Уявляєте?– каже дядя Роберт.– Його знайшли, так спочатку навіть впізнати не могли— йому ж півголови знесло. За шкарпеткою впізнали.

– У вас там, мабуть, багато одноногих мисливців?– підначую я, але дядя Роберт навіть не ображається.

– Так де він тепер?– питається Вася.

– У морзі. Післязавтра похорон.

– Післязавтра?

– Так, по обіді. Вони йому спробують іще черепушку зібрати, розумієте?

– А якщо не зберуть?– цікавлюся.

– Не знаю, спалять, мабуть. Потрібно Сашу знайти, щоб він приїхав. Я вже на заняттях був, але вони сказали, щоби я тут шукав.

– Тут його немає,– каже Вася.

– А де він може бути?– розгублено питає дядя Роберт.

– Ну, залишайтесь,– кажу я,– почекайте.

– Не можу. Мене вдома чекають. Сестрі треба з похороном допомогти, потім у морг з’їздити, вони ж йому голову спробують зібрати, треба, щоб схоже було.

– У них що,– питається Вася,– багато варіантів?

– Слухайте, хлопці,– дядя Роберт устає з кейсу й підходить до мене,– знайдіть його. Сестра дуже просила, щоб він був. Вони там не дуже ладили, але ж його вже немає, розумієте? Це ж таке. А час у вас ще є, до післязавтра. Знайдіть. Я вам ось тут привіз.– Він відкриває кейс і дістає звідти три пляшки коньяку.

– Не треба,– кажу я.

– Так, справді— не треба,– говорить Собака й забирає коньяк.

– Знайдіть його,– просить дядя Роберт і, якось зігнувшись і навіть не сказавши «до побачення», виходить у коридор. Не знаю, може, він любив покійного, хто їх розбере, цих червоношкірих.

– Дядя Роберт,– кажу я,– дядя Роберт. Яке дивне ім’я— Роберт. Схоже на назву якогось журналу для геїв.

11.15

– Ну, що скажеш?

– Не знаю. Стрьомно.

– Що стрьомно?

– Ну, цей дядя Роберт. Кілер якийсь.

– По-моєму, він підар.

– Думаєш?

– Точно підар. Ти бачив його кейс?

– Да…

– Що робити будемо?

– Не знаю.

– Може, пошукаємо Карбюратора?

– Де ти його знайдеш? На заняттях його немає. Я не знаю, де він ще буває.

– А в нього, крім нас, знайомі є?

– Поняття не маю.

– Да…

– Ще дядя цей. Підар.

– Точно.

– Карбюратор розстроїться.

– Думаєш?

– Точно розстроїться. Усе-таки батько.

– Вітчим.

– Один хуй.

– Карбюратор його не любив.

– Ну, усе одно— сім’я. Такі речі, знаєш, вони насправді вставляють.

– Та нічого вони не вставляють,– кажу я.– Я, звісно, нічого проти не маю— там сім’я, батьки, усе нормально, я до цього нормально ставлюся. Просто це насправді не так уже й важливо, як здається, це така фішка, що всі лише говорять— сім’я, сім’я, а насправді всім по хую, збираються лише на похоронах і поминках, і все. Розумієш?

– Ну, ні,– заперечує Вася.– Я не згоден. Я своїх батьків люблю.

– Ти їх коли востаннє бачив?

– Яка різниця?– говорить Вася.– Мені їх не треба бачити, щоб любити.

– Слухай,– раптом каже йому Собака,– а ти можеш уявити себе на похороні своїх батьків?

– Ти що— йобнувся?– ображається Вася.– Що ти несеш?

– Та так,– знічується Собака,– нічого. А ось мене на похорон, мабуть, і не запросять, ну, в сенсі, якщо вони навернуться.

– А як ти собі це уявляєш?– питаюсь я.– Тобі що— потрібно святкову телеграму присилати: «Дорогий Собако Павлов, приїжджай— двома євреями стало менше!»?

– Ну, я не про це.

– А про що?

– Не знаю, просто я думаю, коли з ними щось трапиться, усе одно звалять на мене, вони звикли все валити на мене.

– Просто ти антисеміт,– кажу я.

– Усе одно,– каже Вася,– тут ти проганяєш. По-своєму це прикольно.

– Що,– кажу,– поминки?

– Ні, ну там батьки, сім’я. Я ось розгребу тут усе й обов’язково звалю додому. У мене мама в Черкасах.

– Розумієш,– кажу я йому,– я насправді нічого не маю проти. Сім’я так сім’я, мама так мама. Розумієш, ми колись із братом, ще коли я в школу ходив, обчистили один палац культури, невеликий такий. Винесли апаратуру.

– Для чого?

– Не знаю, просто— перло нас, вирішили щось обчистити. Витягли кілька підсилювачів, примочки там різні, навіть частину барабанної установки, прикинь.

– Ну, і що ви з ними робили?

– Продали. В інший палац культури. Там навіть не питали, звідки це в нас, лохи. Ми, в принципі, дешево продали, тож питати було без понту. Продали. А потім пішли в магазин і накупили дисків.

– Дисків?

– Так. Купу вінілу, ще чувак, ну, котрий