Верона Дарк - Після зради, Верона Дарк

Адріан

Робота. Вона завжди була моїм прихистком.
Особливо тоді, коли в голові — хаос.
Новий проєкт вимагав повної концентрації, десятки зустрічей, дзвінки без кінця. Але навіть у найнапруженіші моменти, в самісінькому вирі ділових рішень, я ловив себе на думці: А як там вона?
Ніка. Незнайомка з очима, в яких відбивалася злива.

Її образ не відпускав мене.
Я згадував, як вона тремтіла в моєму авто, як мовчки стискала пальці, як її губи хотіли щось сказати, але не наважувалися.
Що з нею сталося тієї ночі? Чому вона була така зламана?

Я міркував, але не хотів тиснути.
Поки що.

---

Того дня я щойно завершив нараду, коли мій помічник сказав, що мене чекає гість.
Я втомлено махнув рукою:
— Хай заходить.

І коли двері відчинилися — я завмер.
Переді мною стояла вона.
Ірен.

Виглядала, як завжди: глянцева, впевнена, з тією самою усмішкою, яку я колись вважав щирою.
На ній була обтисла чорна сукня, довгі вії, яскраві губи. Вона зайшла, ніби в нас нічого не сталося.

— Привіт, Адріане, — голос її був медовий. — Ми давно не бачилися.
— І не мали б бачитися взагалі, — відповів я холодно.

Вона сіла без дозволу, як завжди.
— Я багато думала... Ти не даєш спокою моєму серцю. Я шкодую. Я зробила помилку. Але ж усі ми помиляємося, правда?

Я дивився на неї — і розумів, як сильно я змінився.
Раніше її присутність викликала в мені бажання, пристрасть. Тепер — лише втому.

— Ірен, — сказав я твердо. — Ми з тобою закінчили. Не зараз. Назавжди.
— Але я тебе кохаю…
— Ні. Ти кохаєш себе. І те, що можеш мати. Я не частина цього більше.

Вона намагалася щось сказати, але я встав.
— Пробач. В мене зустріч. І ти — не її частина.

Вона пішла. Засмучена, але все ще впевнена, що повернеться.
А я лишився стояти біля вікна. Дивився на небо. І думав тільки про одне.

Ніка…