Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

У серці гірських глибин, де тишу різав лише шурхіт розпеченого заліза, розкинулася Велика Кузня Драґондару. Вогонь тут горів вічно, мов саме каміння. Молоти били ритмічно, мов биття серця старого титана, і розпечена сталь сипала іскри, які відбивались у бронзових рунах на стінах.

Торрік Коваль, сивобородий майстер із плечима, мов обвали скель, повільно оглядав партію клинків, викладених на кам’яному столі. Його пальці ковзали лезом, перевіряючи рівень загартування, але думки не були тут. Вони блукали в диму Лісу Крику.

На візку, що щойно прибув із нижніх рівнів, лежали свіжі злитки сталі. Торрік нахилився. Їх і досі обпікала волога гарь від Лісу Крику. Він торкнувся краю й прошепотів:

— Пахне не просто дровами… а чимось втраченим. Мовби надії згоріли разом із лісом.

У цей момент до нього підійшов розвідник. Молодий гном, але з очима, які бачили занадто багато, навіть для Драґондару.

— Майстре Торріку. Це... знайшли в таборі Ферінців. Біля тіла одного юного вояка, хлопця, який не мав права носити навіть бороду. Кажуть, його звали Ріван.

Торрік пригадав, як колись бачив його на ярмарку — юнак із ясними очима, що тримав доньку за руку.

Він простягнув уламок гномського клинка, пробитий у самій основі. По краю ще залишалась засохла кров.

Торрік узяв його обережно, мов живу істоту. Подивився — і не побачив меча. Побачив смерть.

— Ця сталь… наша, — прошепотів він. — А ця смерть — теж.

Він подивився на розвідника.

— Скажи Ґораму. І хай збирає раду. Час вирішувати: ми ще ковалі — чи вже кати.

— І перевір, чи чули щось про арданську тінь, що вдарила по Ферінцях.

Зала Каменя, висічена в самому серці гори, була схожа на купол із кісток гіганта. Руни на стінах миготіли м’яким світлом, а в центрі, навколо кам’яного столу, зібралися старійшини Драґондару. Торрік стояв, тримаючи уламок клинка, як доказ провини.

— Це — наша сталь, — мовив він. — І вона п’є кров.

— Вона захищає, — заперечив молодий Дарік, з вогнем у голосі. — Вони платять — ми куємо. Так було завжди.

— Ні, — перебив його Ґорам, найстарший рунник. — Завжди було: ми творимо, а не руйнуємо. Але ця сталь уже не творить.

Торрік поклав уламок на центр столу. Тиша загусла, як лава перед виверженням.

— Я бачив, — додав він. — У кузні привезли дрова з Лісу Крику. Вони горять не так, як інші. Магія ще в них. Їхній жар змушує руни на стінах тремтіти, ніби Ліс Крику благає повернути втрачене.

Дарік зірвався:

— І що тепер? Відмовимось? Кому тоді продавати? Ельфам? Вони ж навіть не платять! А Арданці? Вони в тіні сидять!

— Вони — наші брати, — спокійно сказав Ґорам. — А ця війна — братовбивча.

І тоді на мить у стіні спалахнула руна. Сама собою. Стара, стерта, давно мовчазна — вона виблиснула, як зірка в тумані. 

Ґорам стиснув посох, ніби відчув дотик П’єдесталу в глибині гори.

Усі замовкли.

Торрік дивився на руну, і в голосі його не було гніву — тільки втома:

— Ми кували мечі, що вбили дитину, яка мала доньку. Ми несемо відповідальність.

Він подивився на Ґорама.

— Після Ради я піду в стару кузню. Якщо предки мовчатимуть — значить, я помилявся. Але якщо ні — я більше не буду кувати для вбивства.

Вона стояла в глибині підгір’я, занедбана, заросла сталевими грибами. Тут, за словами Торріка, його дід колись кував для Скаланіїв — перші артефакти, перші клинки, ще до Першої бурі.

Торрік запалив факел. Навіть світло тут поводилось інакше — ніби боялось.

На кам’яній платформі лежав молот. Старий, вкритий патиною, але без сліду іржі. Руків’я було вкрите рунами, і одна з них... пульсувала.

Торрік простягнув руку. Торкнувся. І світ почав шепотіти.

Він не бачив видіння — але чув стукіт. Величезний. Глибокий. Мов удари молота по серцю світу. Тіні почали рухатись у глибинах печери, і на мить йому здалось, що він стоїть не тут, а в Краґ’тарі.

— Скаланії... — прошепотів він. — Що ви лишили нам? Вогонь? Чи прокляття?

Молот загудів. Вібрація пройшла крізь кістки.

— Значить, ви ще тут.

Торрік упав на коліно й приклав долоню до каменю. Його очі були вологими, а його подих став важким, ніби гора дихала разом із ним.

— Прости нас. Ми знову куємо смерть. Але я... я зупиню це. Обіцяю.

Він підвівся. Взяв молот. Молот повісив на пояс поруч із рунічним ключем — два свідки його клятви. І пішов нагору — не коваль, не вождь. А свідок. І, можливо, майбутній суддя власного народу.

Коли Торрік повернувся до Кузні, хоч у під-гір'ї не видно сонця за годинами день уже хилився до ночі. У приймальній залі — рідкісній з кімнат із високою аркою й знаками нейтральності — на нього вже чекав гість.

Ферінець.

Високий, у темно-сірому плащі, з обличчям, наче вирізьбленим із криці, він сидів спокійно, тримаючи сувій на колінах. Зброї при ньому не було, але кожен його рух видавав людину, що звикла давати накази й виживати після них.

— Майстре Торріку, — мовив він рівно. — Я приношу вогонь і золото.