Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

Він розгорнув сувій і кинув на стіл три стріли. Арданські. З гномськими наконечниками.

— Знайшли в тілах наших людей. Сталь ваша — кров наша. Я тут, щоб замовити ще. І швидше.

Торрік дивився на стріли. Довго. Нарешті промовив:

— Ваші люди вбивають нашою зброєю. І Арданці. І навіть ельфи. Всі хочуть мечів — але ніхто не хоче бачити, як ті мечі ріжуть.

Ферінець знизив голос:

— Правда в тому, що ми платимо. А ваші кузні — не святині. Вони хочуть їсти. Ми хочемо партію до кінця тижня. Інакше знайдемо того, хто не вдає із себе пророка.

— Тоді шукайте, — сказав Торрік, твердо. — Ми більше не продаємо смерть.

Посланець повільно підвівся.

— Ваша вежа хитається, майстре. А ми — вітер. Подумайте.

Він рушив до дверей. Але перш ніж зникнути, Торрік помітив тінь, що ковзнула за ним у коридор. Занадто знайома хода.

Дарік.

...

Через пів години Торрік знайшов його в майстерні.

— Ти говорив із ним?

Дарік не заперечував. Лише витер руки від сажі й відповів:

— Я обіцяв партію. Маленьку. За подвійною ціною. Усе йде до вибуху — а ми що? Сидимо й боїмося зіпсувати нейтралітет, який давно помер!

— Ти зрадив раду.

— Ні! Я рятую Драґондар! Гроші — це зброя. Вони збудують нам майбутнє.

Торрік мовчки зняв рукавиці.

— Майстер, — прошепотів хтось із учнів.

— У залі дуелей. За кодексом.

...

Дуель була короткою.

Дарік бив шалено, з гнівом. Торрік — важко, але точно. Молоти били об сталь, і кожен удар — як грім.

Сьомий удар змусив Даріка впасти на одне коліно. Він не був переможений, але зламаний. У кузні стало чути тільки гул печей.

— Вбий, — прошепотів він. — Інакше я ще повернусь.

— Ні, — відповів Торрік. — Я не вбивця. Але ти — більше не коваль. І не син Драґондару.

Він відібрав печатку майстра. І прогнав його. Його рука тремтіла, ніби молот ударив не по сталі, а по його власному серцю. Після цього довго дивився на свою долоню, в яку вкарбувалась кров — не лише Даріка. Своя.

Тоді підняв уламок, який носив Дарік при собі — рунічний ключ. 

І той загудів, пульсуючи теплом, як диск, що знайшла арданська тінь.

— Краґ’тар… — прошепотів Торрік. — Час повертатись.

Він стиснув ключ, і той загудів, ніби відгукувався на поклик П’єдесталу, захованого в глибині.

Торрік стояв на виступі над Великою кузнею, де під ним гуділи печі, іскри сипались, мов зорі, а молоти били ритм, який чути було навіть у серці гори. Але сьогодні це звучало не як музика праці — а як відлуння війни.

У його долоні — рунічний ключ. Грубий, витесаний із металу, що не ржавів, не тьмянів, не остигав. Його лінії світились ізсередини — наче жар не згасав століттями. Торрік не знав, для чого він, але знав, звідки. З Краґ’тару. А можливо — з часів, коли гноми ще не боялись темряви в камені.

— Вітер змінився, — мовив Ґорам, що стояв поряд, опершись на посох із вирізаними знаками. — І не тому, що клекоче в горні.

— Вітер віє з минулого, — пробурмотів Торрік. — А той завжди приносить борги.

Над горами здіймався дим — не тільки з кузень. Там, де палало серце Лісу Крику, спалене для плавлення гномської сталі. Дрова, які вони купили. І кров, яку ними сплатили.

—Я бачив уночі, — сказав Ґорам. — Сон. Кам’яна зала. Очі, як жарини. Рукоять молота, що розколює землю, і голос: «Четвертий кут — не порожнеча.»

— Скаланії? — тихо запитав Торрік.

— Або те, що залишилось.

Вітер здійняв сиві пасма з його бороди. Торрік підніс рунічний ключ до рівня очей. Той затремтів — легенько, але з внутрішнім гулом. Як серце. Або суд.

— Гора гуде, — прошепотів він. — Немов Ораксіс судить тих, хто кує смерть.

Ґорам мовчки кивнув.

І далеко в небі, невидимий для гномів, Aeternum Роджера зафіксував спалах — у самій глибині гір, в печері, яку давно вважали згаслою. На проєкції загорілась точка.

— Магічна активація зразка IV, — озвався голос корабля. — Часткова резонансна відповідність із п’єдестальною структурою. Можлива активація контуру Краґ’тару.

Роджер торкнув проєкції.

— Гноми рухаються. Четвертий кут ворушиться. І я боюся, що вони відкриють двері, які я не встигну зачинити.

А в глибині гори Торрік опустив ключ — і почув, як відлуння повернулося тричі — гора відповіла.

Старійшина відвернувся, бо у світлі руни його очі наповнилися сльозами.

І в тому відлунні чувся суд Ораксіса, що прокидався в камені.