uriev - Шість оповідань, uriev

Чоловік подивився на неї зі щирим здивуванням — вряди-годи визнала його правоту.

— Треба було, але... — спробувала виправдатися, — мені у квартирі набагато спокійніше. Є відчуття, знаєш, тут нас не зачепить. Рідні стіни допомагають і все таке. Мій дім — моя фортеця.

Поки говорила, погляд його ставав все більш наляканим. Тож до кінця пояснення геть розгубила впевненість у розумності власних слів.

— Як безглуздо... — ледь не простогнав від розпачу. — Чому я тебе послухав? Чому я вічно тебе слухаю?

Тому що любиш, напевно. Занадто мною дорожиш, звеличуєш даремно. У результаті — інтуїтивно боїшся.

Ой! Добре хоч останнє не ляпнула вголос.

Тим часом одноразові вибухи змінюються тривалими. За потужним звуком початкового удару звучать повільно згасаючі гуркоти, що нагадують громові.

— Просто в мене з голови не виходять ті люди, пам'ятаєш? Помчали в укриття, адже так «правильно» поступати. А якби залишилися тоді у квартирі — були б досі живі-живісінькі.

— Невдалий збіг обставин... — приречено лепече він, — чиста випадковість...

— Так, усе наше життя збіг обставин! Як правило невдалих. Мова про інше. Думаю, не існує єдино правильної поведінки. Можна однаково загинути і вдома, і на вулиці. Залишається довіритися собі. Серцю, інстинкту... сподіваючись, що вони тебе не підведуть.

Чоловік хапається за голову. Йому, звісно, в житті такого не зрозуміти.

— Коротше, не хочу нікуди йти. Скільки можна бігати? Тут ми в безпеці. Серцем чую.

— Зовсім з глузду з'їхала? Прислухайся!

Ззовні долинає новий звук — настирливий, надтріснутий, брязкітливий. Спочатку слабкий, він поступово посилюється. Ніби застарілий мопед примудрився якимось чином злетіти і продовжує пересуватися повітрям.

— Віко, поки не пізно. Благаю тебе.

Насправді немає потреби постійно виглядати у двір, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Переживши з десяток повітряних атак, легко оцінити реальний стан справ, покладаючись виключно на слух. Ну і споглядаючи відблиски світла, що дивним чином проникають навіть крізь зімкнуті жалюзі.

Небом метушаться круглі білі плями — це ліхтарі промацують простір у пошуках чергової загрози. «Пих», «пих», «пих» — з дахів будинків злітають зірочки ракетниць, підсвічуючи надто темні ділянки. «Трррр», «тррррр», «трррррррр» — рвуть височінь автоматні черги, прагнучи вразити цілі, що вперто ховаються в імлі.

«Мопед» непоспіхом наближається до мікрорайону. Розмірено стрекоче повз. Слідом тягнеться ще один — аритмічно туркоча. Дрижчить буквально по сусідству — у провулку між будинками. Можливо, трохи вище над ними.

Вибухи тим часом лунають дедалі голосніше й голосніше. Навколо немов протікає нескінченна ланцюгова реакція. Звукова какофонія неухильно наростає.

Кожен удар супроводжується жахливим гулом і металевим скреготом, що леденить душу. Гуркотом руйнувань. Дзвоном битого скла. Безладним виттям автомобільних сигналізацій. Гавканням переполошених дворняг.

Сергій, не витримавши напруги, зривається з місця.

— Зачекай! Ти куди?..

Чоловік більше не слухає. Якщо взагалі чує. Підхоплює сплячу дитину з ліжечка. Судомно притискає дівчинку до грудей.

— У ванну, швидко! — відчайдушно командує він, а божевільна вулична світлотінь витанцьовує у зверненому до неї погляді.

Настає її черга мимоволі підкоритися чужій рішучості. Трохи забарившись, кидається слідом за рідними. Але безнадійно відстає — коридор розгойдується зі сторони в сторону.

Будинок, немов гігант, що століттями спав, раптово приходить у рух. Насилу підіймається на ноги. Намагаючись ухилитися від незліченних безпілотників і ракет, робить натужний крок лівою, крок правою... Уражений снарядом у саме серце, важко обрушується на землю.

Втекти не вдається нікому — стіни і перегородки просідають, підлога розповзається під ногами, стеля валиться на голови.

Всесвіт розсипається.

Знову.

***

Різко прокинулася. Виявила себе лежачою на ліжку в незручній позі. Відчуття неприємні: гостре серцебиття в грудях, липкий піт на шкірі, пальці рук скручені від оніміння. Язик сухий, неповороткий. Рот ниє, ніби нижня щелепа уві сні намагалася видавити верхню. На щастя, всі зуби на місці.

Очі повільно звикають до яскравого світла. У полі зору — вицвілі шпалери, втиснута в кут стіни подушка, зім'ята постіль.

Борючись із нападом дезорієнтації, боязко озирається через плече.

Всупереч страхам, маленький простір, у якому перебуває, віддає спокоєм. На вулиці божий день — крізь відчинену кватирку ллється, разом зі свіжим повітрям, пташиний щебет, дитячий гомін, приглушений міський шум. На серці стає легше.

Але присутні в кімнаті й тривожні чинники: велика чорна труба, встановлена біля підвіконня на високій алюмінієвій тринозі; жінка похилого віку в затасканому одязі, яка протирає брудним шматком із цієї труби пил.

Сонячні промені, що проникають крізь шибки, настирливо підсвічують чужорідні об'єкти, відокремлюючи їх від іншої мирної обстановки. Особливо дратує пенсіонерка, яка недбало розмахує ганчіркою.

Так і оптику попсувати недовго!

У глибині душі з'являється відчуття, ніби раніше вони частенько сварилися на цьому ґрунті, але поведінка тітки не змінилася — чи то робить на зло, чи то чинить усупереч проханням через вроджену тупість.

Почуття щодо жінки виникають суперечливі. Немов зустріла давню знайому, але ніяк не виходить згадати, хто це. Очевидно одне — дамочка тут не вперше перебуває, надто впевнено орієнтується на місцевості. Ніби у себе вдома. Ось тільки вона тут (і звідки така впевненість?) не вдома.

Залишивши, нарешті, телескоп у спокої, тітка, нагадуючи настирливу комашку, по черзі переходить до комода, маленького столика, низенької етажерки. Обмахує поверхні та звалені на них предмети.

Книги, загорнуті в усохлі суперобкладинки. Обпалені плюшеві іграшки, ймовірно, колись кимось улюблені, інакше який сенс продовжувати їх зберігати в такому стані? Вазони, фігурки, косметички, помадки, дрібну фурнітуру для рукоділля...