Віккі - Східна троянда. Таємниці королівство, Віккі

— Прости, — сказала вона, ніжно торкнувшись його руки. — Ми загубилися, але, можливо, нам справді потрібна допомога.

В цей момент Вадим зрозумів, що за алкоголем стоїть не лише байдужість, а й страх — страх втратити себе.

Вадим сів на диван, і в цей момент його телефон зазвонив. Він побачив, що дзвонить його мати — королева Мариама...

Через двадцять хвилин Вадим вимкнув телефон, і на мить його охопила тиша. Здавалося, весь шум і хаос, що були навколо нього, зникли, залишивши тільки втому і думки про те, що він знову повинен поринути в сімейні справи. Він міцніше стиснув кермо.

На вулиці вже стемніло, коли він поїхав знайомими вулицями до дому. Інтенсивний ритм міста здавався йому далеким і чужим після пережитого того вечора. Він думав про Сибіл і Амірана. Як вони могли щось вирішити, якщо одного разу вже все було вирішено? Але так, знову справа тендітного серця, яке ніколи не веде себе логічно.

Вадим їхав у мовчанні, занурений у власні роздуми. Його розум був переповнений думками про те, що чекає його вдома. Дзвінок матері, королеви Мариами, був серйозним, і він не міг відкласти це на потім. Як тільки він припаркував машину біля будинку, відчув, як важкість минулого дня поступово відступає, залишаючи лише тривогу перед невідомим.

Він піднявся сходами до пентхаусу, і відчуття дому раптом стало для нього особливим, навіть важким. Все виглядало так, ніби нічого не змінилося: меблі, вікна, кухонні прилади. Але він знав, що зміни відбуваються не лише в його власному світі, але й у всьому навколо нього. Іноді ці зміни непомітні, але вони є, і їх не можна ігнорувати.

Юн Хі зустріла його на порозі. Її риси обличчя були спокійними, але очі… вони ніби розповідали іншу історію. Вона була уважною, навіть втомленою після всього дня, але ще залишалася та сама, з якою він знайомий.

— Ти прийшов, — сказала вона тихо, посміхаючись йому.

Вадим відповів їй поглядом, намагаючись зрозуміти, що відбувається в її серці.

— Як ти? — спитав він, знімаючи пальто. — Все добре?

Юн Хі кивнула, але його очі не могли не помітити тінь тривоги на її обличчі.

— Просто втомилася. Але все гаразд, — відповіла вона, злегка зітхнувши.

Вадим не став допитуватися більше. Він добре розумів, що іноді слова залишаються лише зовнішньою оболонкою. Вони пройшли до вітальні, і, відчувши, як змінився настрій, він сів на диван, а Юн Хі приєдналася до нього.

— Я говорив з мамою, — сказав він після паузи.

Юн Хі повернула голову до нього.

— І що вона сказала?

Вадим відчув, як йому важко озвучити це.

— Все не так просто, як здається. Я мушу повернутися до своїх обов'язків, — сказав він, дивлячись у вікно.

Юн Хі не стала запитувати більше. Вона розуміла, що іноді рішення, які він приймає, тяжкі і складні. Вона поклала руку на його руку, намагаючись підтримати його в цю хвилину.

— Я завжди поруч, — сказала вона, тихо, але з глибокою впевненістю в голосі.

Вадим кивнув. Його серце трохи заспокоїлося, але попереду було ще багато важливих розмов та рішень. Тепер йому потрібно було подивитися в майбутнє, не забуваючи про тих, хто поряд.

Його Величність (His Royal Highness) Шейх-Принц Саїд ібн Ібрагім ібн Анвар ібн Хассім Аль-Шаф—старший син еміра Ібрагім і королеви Олени, сидів на затишному дивані у своєму розкішному домі. Його високий зріст та каштанове волосся контрастували з темними карими очима, в яких відбивалося спокій і турбота. Він налив собі чашку турецької кави, випромінюючи внутрішнє спокій, поки його погляд не зупинився на дружині.

Його друга дружина, Ранія, була прекрасною жінкою, що чекала їхню дитину через три місяці. Вона з задоволенням займалася підготовкою до вечірки, на якій вони планували оголосити стать малюка. На цей раз вони ще не знали, хто буде у них — хлопчик чи дівчинка.

— Любий, можу запросити свою двоюрідну сестру з чоловіком? Вони планують приїхати найближчими днями, — запитала Ранія, не відриваючись від написання запрошень.

— Звісно, мила, запрошуй, кого хочеш, це твій святковий день, — відповів Саїд, кидаючи на неї теплий погляд.

— Це й наш святковий день, дорогий. Дуже сподіваємось, що буде у нас хлопчик, — посміхнулася Ранія, її очі блищали від радості.

— Я також хочу хлопчика, — відповів Саїд, — але найголовніше, щоб наш малюк був здоровим.

— Згодна, — кивнула Ранія.

В цей момент до кімнати увійшла маленька Хадідже, донька Саїда від першої дружини, шейхи-принцеси Жаді. Вона була вбрана у красиву блакитну сукню і весело трясла прикрасами, розглядаючи їх перед дзеркалом.

— Ранія, можеш допомогти мені обрати золоті сережки до мого сукні? Подивися, ці з блакитними каменями чи з салатовими? — запитала вона.

Ранія уважно оглянула прикраси, а потім усміхнулася.

— Тобі підходять сережки з блакитними каменями. Вони чудово виглядатимуть з твоїм сукням.

— Дякую, Ранія! Ти моя найкраща подруга, — сказала Хадідже з яскравою усмішкою.

— Нема за зо, — відповіла Ранія.

Саїд, сидячи на дивані, з гордістю дивився на свою доньку.

— Будеш найкрасивішою на цій вечірці, моя принцеса, — сказав він, піднімаючись.

— Дякую, тато, — Хадідже посміхнулася і побігла приміряти прикраси.

Ранія продовжувала писати запрошення, коли раптом на телефон Саїда надійшов дзвінок. Він взяв трубку, і в його голосі прозвучала настороженість, коли він почув знайомий голос матері.

— Алло, слухаю, — сказав Саїд.

— Синочку, це мамо, — відповіла його мати Олена.

— Ооо, мамо, привіт! Давно не спілкувалися, — з радістю сказав він.

Ранія шепотом, помітивши тривогу Саїда, звернулася до нього.

— До речі, запроси свою родину на нашу вечірку, — запропонувала вона.

— Мамо, Ранія тільки що допомогла Хадідже обрати прикраси для вечірки, честь пола нашого малюка. І Ранія хоче запросити вас. Дізнаємось, хто в нас народиться через три місяці, — сказав Саїд в трубку.