Ліна Костенко - Маруся Чурай

на світі гірше, як тобі. А вже й ті села, як одні могили. Потроху вже й доходжу до Лубен Григорівка. Семенівка. Панфили. Святий Григорій... і святий Семен… ДІДОВА БАЛКА Розділ VII Зима старенькі стріхи залатала. Сніги рожево міняться в полях. На всі ворота замкнена Полтава козацьку чату вислала на шлях. Їх кілька душ, у них далекі очі. Між ними Іскра і Лесько Черкес. Сніги, сніги... Сліди ще тільки вовчі. Порожній степ і тиша до небес. Гризуть вудила коні з нетерплячки. Поривчий вітер вихолку несе. Сніги, сніги… З якої б то болячки так тихо все— І тихо так — не все. Ген хуторів причаєність глибока. Он хтось іде в Полтаву з клумаком І далина на всі чотири боки перехрестилась чорним вітряком, ...Стара моя Полтавонько, Олтаво! Щоразу по загладі молода. Ох, скільки дзвонів тих одкалатало, коли тебе пустошила орда! І як літали стріли половецькі і клекотіли степові орли! Минулих літ великодні мертвецькі тебе густим мовчанням облягли. І що лишалось від твоєї вроди- Безлюдних дворищ виляглі тини, між попелищ некопані городи, де рили землю дикі кабани. А потім знов на тому потолоччі, несіяні, мов квіти і трава, пробились люди і протерли очі,— Полтавонько, ти все-таки жива-! Плакучі верби сплакали у воду гірку пилюку одболілих літ. З підземних нір зацьковану свободу попідруки ти вивела на світ. Позаростали рутою руїни. І знов твій голос тугою примовк. В твоїх лісах, над водами твоїми своїм богам молився князь Витовт. Зминули дні. Ти старшала роками. Ішла у небо і вростала в грунт. Тебе обняв залізними руками чужий король, неситий Сигизмунд. І знову, знову, знову під'яремна! Чи вже собі ми ради не дамо, що й Вишневецький, виродок Ярема, свій власний кат, запріг тебе в ярмо-! І знову захід — наче багряниця. І знов надія в розпачі оман. Де впав Павлюк, там виріс Остряниця, і всі кайдани розірвав Богдан! І знову лихо. Не пройшло і году,— у Білій Церкві складено угоду. І знову ти лишилась на поталу, і знову панство суне на Полтаву. Щоб знов тебе поставити навколішки, щоб ти була рабою, як колись. Он знову люди з хуторів навколишніх в твою фортецю степом потяглись. Іде, біжить — усе, що є живого. Жене корів, кульгає до узбіч. О давнє місто, звикле до облоги, яка тривожна буде в тебе ніч! ...Козацька чата дивиться на шлях,— по самий обрій порожньо в полях. Тепер пани хай пройдуть хоч облавою, то вже стоять покинуті двори — людські осади за Полтавою, поодинокі хутори. Пустеля, степ... ворон голодні гвалти... Нема кому із ким заговорить Лише димок із Дідової Балки курить собі у небо та й курить... Там дід живе, той самий дід Галерник, немрущий дід, самітник і химерник, що, років двадцять бувши у неволі, уже ж коли вернувся, а й тепер, що не різьбить,— у нього мимоволі подібне до манесеньких галер. Ложки, ковганки, різні голянички, миски косарські з вухами, сільнички. А вже таку різьбовану і ловку ніхто, як він, не зробить салотовку. То винесе в Полтаву, то по селах (як не замети, звісно, й не дощі). Отож в турецьких дідових галерах Полтава і затовкує борщі. Ніде й душі уже на виднокрузі, і тільки з Балки Дідової — дим. Це ж, певно, він у тій своїй ярузі на цілий степ залишився один. — Гей, діду, діду, од дороги близько! Гей, діду, діду, як ви там, живі- — Та й те сказать,— хіба це вперше військо у мене пройде тут по голові- Присунув пень,— це в нього за ослоник. Та й сів стругати з липи ополоник. У хаті тепло. Пахне деревиною. Коріння повно, всякої різьби. Під сволоком, між маком а калиною, шматки сухої липи і верби. Сказав Іван: — Казали добрі люде, це ж місяць грудень, літо ще коли. Тут пройде військо, хтозна, як там буде. В Полтаві ви б цей час перебули. — Не хочу людям завдавать мороки, сидіти сидьма на чужій печі. У мене хата тут своя, нівроку, свій домовик, свої он рогачі. Котору зиму я вже перечовгав. І домовик зі мною домував. Оце сидів на припічку учора, — сміявся, плакав, руку подавав. Якби я міг вам бути у пригоді, а то ж про щаблю думати вже годі. А був колись такий великовоїн! — од трьох шабель ще й досі не загоєн. Та й знов узявсь стругати свою ложку. — Отак собі і тупаю потрошку. У бога смерті не благаю. Нічого, прийде і сама. Я ополоники стругаю, а людям їсти що нема. ...Помовчали. Душа шукала слова. Воно трудне, не виважиш на хунт. Кінчався день. Потріскували дрова. В печі горіло, наче Трапезунд. Мигтіли різні в полум'ї химери, різець блищав у діда у руці. Пливли по хаті крихітні галери — ковганки, салотовки, поставці... — Ну, хто про що, а я про Наливайка. Вона співає чи уже мовчить- — То вже не співи. То підбита чайка отак, упавши, на степу ячить. В ній наче щось навіки проминуло. Прийшла із прощі дивна і гірка. Так від людей Марусю відвернуло, що вже нікого й в хату не пуска. Усе одна. Нічого їй не треба. Все їй чуже. Здоров'я теж нема. Та проща, ті ночівлі проти неба… оті нестатки вічні... та тюрма... Не дай бог, може, в неї і сухоти. Я все боюся — рине горлом кров. А не приймає жодної турботи, а в хаті ж так — ні хліба, ані дров. Порадьте, діду, ви ж їй наче батько. Невже ж вона й загине так сама-! — В такій біді ніхто вже не порадько. Немає ради. Ради тут нема. Чого рвеш комір— Тут хіба задуха- Е, ні, стривай, нічого це не дасть. В житті найперше — це притомність духа, тоді і вихід знайдеться з нещасть. Душа у тебе має бути крицею. Так плакати не гідно козака. Твій батько був; Іване, Остряницею,— наступний гетьман після Павлюка. Ти ж син його! Душі не занехаєш. Не маєш права, ти ж таки не Гриць. Ось пройде час, когось і покохаєш. Преславен рід полтавських Остряниць! — Та, може, й буде Гандзя або Настя. Та, може, й сином закріплю свій рід. А юж не буде в світі мені щастя, поки живу я, поки й сонця світ. Ми з нею рідні. Ми одного кореня. Мабуть, один лелека нас приніс. Батьки у нас безстрашні й невпокорені і матері посивілі од сліз. Минув той час, ті грози відгучали. Нові громи схрестились на мечах. Ми з нею — діти однії печалі. Себе читаю у її очах. Минають ночі думами, півснами... І я минаю... і минають дні... Вона мовчить і думає піснями. І не минають лиш її пісні. ...Кінчався день. Сумна і тонкоброва дивилася Марія з божника. Вогонь горів, потріскували дрова, шовкова стружка бігла з держака. Кіт спину вигнув у тигрясту смужку, помуркотів та й знов заліг у стружку. І хаті знов не вистачило ока: хтось десь промчав, а балка заглибока. І тільки сніг посипався з гілляки. — Агов, Іване, он уже поляки! — От ми тут трохи і притрем їм роги. А ви тут живете біля дороги,— сказав Іван, підвівся із ослоника. А дід собі стругає ополоника. — Нікуди я, Іване, не поїду. А там і Ворскла скресне в берегах. Та й тим ляхам який пожиток з діда- Живу тут, як закопаний в снігах. — Дивіться, діду. То ж такі ватаги. Ніде ж нікого, важите життям. — З життям то так, то гра навпереваги. Сюди-туди, не стямишся, — вже й там. — Що ж, вибачайте. — За що вибачати- Мені що турок, що литвин, що лях. ...Над самим краєм пролетіла чата, і кінь із балки вимчався