Ліна Костенко - Маруся Чурай

ставити на ноги. Ні захисту в житті, ні допомоги. Такі ж гіркі, такі ж безобороннії! А їм все те ж — про подвиги Февронії. Ти, певно, ще була тоді малою, як пролітала зірка із мітлою. А це було в той год страшний, коли п'ятьох старшин козацьких розп'яли. І голови — хто звідки родом — поставили перед народом. То жінка та, хорунжого чи сотника, що під стовпом лежала нежива,— то можна їй про Симеона Столпника, що на стовпі мережив кружева-! ...Ох, не такою я була й малою, коли летіла зірка над Сулою. Це ж він про батька, це про Чурая. Це ж мати там лежала так моя. Була зима. Якраз після Водохрища. Людей зганяли з усії Полтави. Щоб всі ж дивились на таке видовище. А мати крижем лежала, примерзали коси до снігу. На все життя! — допоки я жива — мені в очах той сніг... та голова... — Чого ти плачеш— — дяк мене питає. Кажу: — Нічого... Листя облітає. Та так, кажу, заплакалось само.— ...Вже люди вишнурковуються з церкви, а ми з дяком усе ще сидимо. — А я вже,— каже,— черствію з годами. Вже вечоріє. Вже, мабуть, ходім. Десь там, за монастирськими садами, напевно ж, є странноприїмний дім. ...Знайшли той дім десь на задвірках Лаври. В дві дошки збитий стіл і вичовгані лави. Духóта сиза, як відьомські коси, аж пломінці на гнотиках дрижать. І богомільців цілі стоси перед очима предлежать. І каже дяк, хитнувшися: — Дитино! Мовчу про ліс і не кажу про степ. Та краще ж ночувати десь під тином, аніж оцей лахмітяний вертеп! То ми пішли, та майже так, надворі, сухого листя трохи нагребли, та лежимо, та й дивимось на зорі. Та й, каже дяк, свободу обрели. Над нами вітер, листя ронячи, хитає гнізда гайворонячі. Дашок благий, земля сира, і тягне холодом з Дніпра. Усе б нічого, ми б уже і спали. Міцні під небом сни подорожан. Але ченці на ноги наступали і дзвоником будили нічліжан. Оце один виходить з-за собору, доземну рясу тягне за собою. А там і другий — стриб через канавку, збирає знову мідяки в карнавку. — Оце так сон приснився у столиці,— промовив дяк, сідаючи бочком.— Що вариш ти вареники в криниці і жовте листя ловиш друшляком. Удрав шпака, як кажуть, знакомито. Що ж, можна спати і на цій стежі, якби ж мені не ставили копито на саму грудь ці праведні мужі. Пошарудівши у сухому листі, дістав з торбини пучку тютюну. — От,— каже,— кляті,— каже,— чорноризці; Сон перебили. Вже я не засну. Сиджу, дивлюся,— вік прожив на світі, на те гніздо у тому верховітті та й думаю: дурний ти чоловік, що от прожив на світі цілий вік і, наловивши повну душу гав, гнізда собі ти так і не зібгав. ...Колись в селі, що зветься Темногайці, а йшов мені тоді двадцятий рік, мене хотіли прикрутить при Гальці. Хвалити бога, вирвався і втік. А ще колись, за Дідьковою Греблею, під Києвом, отут, на Ірпені, я знов притульним затишком погребував, а вже й під сорок гухнуло мені. Любив я панну, Птимченко-Заглобську. Уже й надхмарні замки будував. "О рани Єзу, пан муві по-хлопську!" — сказала панна. Я зрезигнував. Ну, та й нічого. Так мені і треба. Немає щастя, — можна жити без. В душі людській, крім видимого неба, є одинадцять всячеських небес. Був регентом, і був я канархистом. Любив людей і обминав юрму. І відзначався коромольним хистом — несклонностью к духовному ярму. Пізнав любов, пізнав я і ненависть. Гарячий був, доходив до нестям. Колись я жив. Тепер я розминаюсь з людьми, з лісами, з небом і з життям. Дорóгу маю, ту єдину втіху. Лахва дякові, поки не зима. Ото таке — цвірінь та в стріху. А що, як стріхи власної нема- Бував я скрізь. Душа у мене боса. Пройшла тернами множества земель. І брагу пив, напарену із проса, мальвазію також і мушкатель. В тюрмі варшавській був я кілька діб, жував у Празі семидальній хліб, в Молдові їв солодкий виноград, ногами зміряв всенький Семиград,— та у якій не був я стороні, щось наче завжди плакало в мені: іди туди і віку там дожий, у землю рідну, де ти всім чужий. Мандрівний дяк, по світу волочуся, не маю ні родини, ні рідні. Зустрів тебе та якось і незчувся,— так на душі потепліло мені! Ти скоро підеш, дівчино, додому, в свою Полтаву, до тії ріки. А там якомусь хлопцю молодому, мабуть, твої вже сняться рушники. Щастить же людям. Ех, ти, дяче, дяче! Не був би ти самотній на віку, якби хоч раз в судьбі своїй бродячій зустрів колись ти дівчину таку! Не подивуй, коли я раптом зникну, Боюсь печалі, що до тебе звикну. ...Десь в било б'ють за звичаєм пустельним. Оце такий тепер у Лаврі дзвін. Так били в било перші преподобні, коли ще ліс був богу до колін. Коли іще в розбійницьких печерах валялись просто то кістки, то череп. І не було ні мурів, ані брам, лише на зрубі зарості малини і перший ветхий дерев'яний храм з престолом ще із каменю і глини... Тепер у Лаврі — де вже ті ліси- Де молитовна тиша над лісами- Лише Дніпро, брат вічності й краси, тече в лугах тих самих і так само. А над Дніпром, на цій святій горі, — тут ціле місто, з гутами, ровами, з надбрамними кремезними церквами, з монастирями вже в монастирі. Аж страх бере. Стоїть новоприбулець, ніде не втрапить, поки не спитав. Самих тут келій — кілька добрих вулиць. Самих церков — на кілька тих Полтав. Якби не дяк, то що б я і робила- Він знає все, сивесенький спудей. ...Пустельник б'є в пустельне било. А в цій пустелі — тисячі людей. Тут є такі, що трохи чи не плазом. Сліпі, німі. Із кармазинах є. Чи нас господь почує усіх разом, коли так просить кожен про своє- А я ж прийшла з такого далеку! Тут, кажуть, є стара як світ больнична церква при шпиталику, десь там біля святих воріт. Давно колись, по всіх превратностях, як каже дяк, її возвів при Лаврі, бувши тут привратником, один з чернігівських князів. То люди йдуть оце й понині, бо, кажуть, ніби легшає людині, як пом'янути саме в ній, у тій церковці кам'яній, своїх померлих... Пом'яну і попелом розвіяного батька... і матір, що звела я у труну... Тих, що душа не виговорює... Гордія... Ганну і... Григорія... Мені б молебень відслужити. Жива, то якось треба жити. * * * ...Останню ніч то ми уже й не спали. І знов ченці на ноги наступали. Бухикав дяк, і дощик моросив. Ото, мабуть, грязюку розмісив! Зітхає дяк, бурмоче: — Ех-хе-хе! Холодний світ, бодай йому лихе. В життя приходиш чистий і красивий. З життя ідеш заморений і сивий Мабуть, під ранок я таки заснула. Така мене утома огорнула! — якийсь короткий, нечутéнний сон… Прокинулась від крякання ворон. Дашок дірявий, дощана стіна. Дяка немає. Тиша. Я одна. А на саквах лежить мені обнова — в червоні квіти хусточка тернова. І ранок був, і дощик моросив. Вже й дуб ту хустку листям притрусив… Пора й мені. Пора й мені, пора. Піски, піски... і синій плин Дніпра... і ліс... і шлях... і явір... і криниця... Куди іду-! Хто жде мене, крім Гриця- Кричать ключі у небі журавлині. Кому, і що, й навіщо говорить- Лягти під лісом, так як ті, з Волині… І догоріть... і свічка догорить... Але іду, розмотую дорогу. Була на прощі, помолилась богу. Купила в Лаврі кілька свічечок. Зустріла добру у житті людину. І з тих усіх дякових балачок усе частіше згадую єдину,— ту найсумнішу втіху, далебі: комусь