Ліна Костенко - Маруся Чурай

на шлях. Вже в небі й місяць вистромить рогульку, і на порозі намерзає лід. А дід запалить корінькову люльку і довго ще дивитиметься вслід. І довго-довго буде наслухати оту раптову тишу хуторів. Жар вигребе із печі, щоб до хати на цей димок чужий хто не забрів. Залив той жар. І виніс головешки. А ти в кутку постоїш, кочерго. Та так ото повештався, повештався, то так воно ще й наче не того... ОБЛОГА ПОЛТАВИ Розділ VIII Степи і ніч. І хвища над степами. Полтавський шлях сніги перемели, Вороже військо ломиться у брами. Глухі ворота. І мовчать вали. Стоїть обоз по груди у заметах. Вже встигли сани льодом обрости. Терпи, Полтаво. Помолись за мертвих,— передні коні в'їхали в хрести! Полтава спить. А панство — чи не в гості. Сахнувся кінь. То ями, то горбки. Хрести, хрести... І торохтять, мов кості, на тих хрестах промерзлі рушники. Січе хуртеча, гостра, ніби шклиста. Піввійська вже не встоїть на ногах. Стара тополя, чорна та безлиста, ворон гойда на цвинтарі в снігах. Пани кленуть у лютому безсиллі. Це ж до Полтави ледве дотягли! Прослалось військо на чотири милі,— хоч головою бийся об вали. На цій землі було вже їм бувальців, тут бог не сіяв з неба їм крупу. Простягнеш руку — і не видно пальців, так хуртовина крутить у степу. Шугає вітер, сатаніє хвища. Ще спробуй тут багаття розвести. Аж де той ліс! Хоч спалюй топорища або рубай на цвинтарі хрести. Але ж не можна людність дратувати. Тут треба увійти без перешкод. Тут треба мирно. Все перетривати. Схизматики — розпечений народ. Як не кричи, як браму не виламуй,— угода є, то впустять. Та коли- ...Вали високі. Що там за валами- Глухі ворота. І мовчать вали. А вранці, тільки почало світати, де не було, здається, ні душі,— а вже стоять наведені гармати, і при лафетах — мирні гармаші. Ніхто з панами не заводить бійки і навіть слів дошкульних не вжива. Хто курить дерев'яні носогрійки, хто порох в гаківниці набива. Сторожа, та стоїть собі на чатах. Та все їх більш над валом вирина,— у чорних свитах, у шапках кучматих, в кобеняках з овечого сукна. Ніхто нічим нікому не вгрожає, ні в кого шабля не блищить в руці. Лиш на валах козацтво походжає і за щитами залягли стрільці. А вже шляхетство інеєм взялося, і вже охрипло панство від проклять. Кричіть, бряжчать, ворота вщент розносять. Але ж ворота ковані. Стоять. Якусь годину все це потривало. То їхній головний пояснень зажадав. А це від Пушкаря козак з міського валу такий універсал на списі їм подав: "Панове! Ви і ми—це рівні два народи. В боях рішили спір, і вільні ми тепер. Ви, значить, принесли до нас свої клейноди. Свого орла також. А нащо нам орел- Наш полк стоїть у полковому місті. Це значить — стоїмо ми на своїй землі. А ви тут хто такі— Стояли б десь на Віслі. У нас тут гетьманат, у вас там королі. Були б і ви, і ми таким би чином дома. Було б і вам, і нам кращіше так обом. Угода— Це ж яка— Вона нам невідома. Про що й звіщаєм вас з печаттю і гербом. Між іншим, ви такі пощипані війною і маєте харчів так мало про запас, що коли раптом тут піднімете ви зброю, то місце цих подій не свідчить проти нас". ...Минають миті, довші від століть. Дозорці ходять, наче на прогульку. Полтавський полк як вкопаний стоїть. Пушкар мовчить. І тільки палить люльку. — Якщо ми здійсним ці статті угоди,— дозорці гомоніли на валу,— то й цей останній острівок свободи — Полтавщина — потрапить в кабалу! То це ми стільки вибули війни, щоб знов сюди вернулися вони- Щоб у Полтаві, полковому місті, стояло шляхти на кутку по двісті-! Вже й так життя, як льох без душника. Нема коли і жінку пожаліти. Так мало нам свойого Вишняка, потрібні нам ще їхні живоїди! Впустить в Полтаву військо його мосці- Е, ні, даруйте, тут нема дурних. Якщо їм зараз в руки не дамося, то згодом звідси й вдаримо на них. Вже дехто й занудився при дозвіллю: — Якби хоч стрельнуть, хоч пшоном, хоч сіллю. Отаман Гук, що так гукає ловко, уже їм з валу гне сухого вовка. Лише Горбань хапає дрижаки. Кричить: — Угода! Нарушать не смійте! — Він думає,— як впустять їх таки, то перш за все вони повісять війта. Вишняк, той крутить, преповажний пан, такий, що всіх панів перепанує. Учора, кажуть, приміряв жупан. Іти послом до шляхти пропонує. Але ж полковник не веде і вухом. Невже ж так і не виступим на прю- Лесько сказав: — Як бухнем одним бухом!— Пушкар сказав: — Я вам поговорю! Тут головне — спокійно і без крові. А там почнуться ночі сильвестрóві. А там Хрещення, Знайдення Глави... Це перемир'я, хлопці, до трави. ...Іван стояв, дивився на валу. Все перед ним було як на долоні. Здіймало військо сніжну кушпелу. От коней шкода. Дуже добрі коні. Це ж де не йшли, забрали під сідло. Така зима, морози іорданські. Ич, скільки панства з ними прибуло! Один приїхав у кареті гданській. І німці є. Теж лицарі тевтонські. Усе кричить, нуртується, гуде. Звалити хочуть стіни єрихонські. Нічого. Вал міцненький. Не впаде. От тільки балка од дороги близько. Гей, діду, діду, ви ще там живі- Та й те сказать,— хіба це вперше військо у нього там пройшло по голові- Пливуть над степом хмари волохаті. Живе там якось, як уже не є. Один-один. І домовик у хаті сміється, плаче й руку подає... А десь окремо, як болюча згадка, стоїть за зиму нахолола хатка. Над Ворсклою, під тими яворами, де вже ніхто не світить вечорами. І тільки вогник блимає вгорі. Там, певно, бог живе в монастирі. І вже забута богом і людьми живе Маруся в захистку зими. У снігових завоях завірюхи, де вже од хати тільки острішок, калиною годує омелюхів, отих жовтеньких стомлених пташок. Лиш час від часу прогучать копита. А там до хати й стежка не пробита. Біліє сніг в лелечому гнізді, і льоду вже намерзло півбадді. Хоч би десь вийшла в церкву, поміж люди, а то ж одна, ніколи і нікуди. Сухотний кашель надриває груди. Стоїть зима. Короткі сірі дні. Вночі горять сторожові вогні. Щодня, щомиті полк напоготові. Іван мовчить. Думки тепер тернові. І лиш бринить, як болісна струна: а як Маруся, як же там вона- ...Та як, нічого. Нарікати гріх. Хіба я вже нещасніша за всіх- Живе ж оно Ящиха Балаклійська. А голосила ж років півтора. А чоловік же не вернувся з війська, живе ж вона, нічого, не вмира. Отак і я, привикну, якось житиму. Ніхто і не побачить, як тужитиму. Та тільки ж я вдова не Блаклійська. У неї муж не повернувся з війська. Поліг, загинув, вбитий молодим. Їй можна вічно плакати за ним. Щаслива ти, Ящихо Кошова! А я... Хто я— По кому я вдова-! ...Так і живу. Минаю, наче хмарка. Вся облітаю, як осінній лист. То мишеня майне із закамарка. То дров підкине дядько Шибилист. То ти розважиш тугу нещадиму. То якось я і викреплю цю зиму. Так, сплю не сплю, зіщулюсь на печі. І виє пес на місяць уночі. Іван узяв ту руку, мов крижину: — Ходім зі мною, доленько, ходім. Якби мені ти стала за дружину, яка б то радість увійшла в мій дім! Не повернула навіть голови. Лише печальне око з-під брови. Важка жалоба чорної коси, і тільки тінь колишньої краси. — Кого ти любиш, Іване- Мене чи свою пам'ять- Красива я була, правда- Схожа на свою матір. Смілива я була, правда- Схожа на свого батька. Співуча я була, правда- Схожа на свій