Мельська Наталі - Під шкірою міста, Мельська Наталі

Голос тиші

Марта сиділа в тісній рубці станції «Зоря-7», де холод космосу просочувався крізь стіни. Її пальці, застиглі над пультом, тремтіли, ловлячи шуми ефіру. Двадцять років вона не чула батька — Олексія, капітана «Світанку», що зник у безодні Проксими Центавра. Його останній шепіт — «Марто, я повернусь» — досі пік їй груди, як розколота зірка.

Станція гуділа, наче вмираючий звір. Марта, радистка, щодня сканувала частоти, шукаючи загублені кораблі. Колеги вважали її одержимою, але вона не могла зупинитись. Її конфлікт роздирав душу, мов гравітація, що рве зірку навпіл. Надія знайти батька — слабкий вогник, що жеврів у грудях, — боролась із ненавистю, гострою, як крижаний пил космосу. Він обрав зорі, їхній холодний блиск, залишивши її десятирічною, із матір’ю, чий сміх згас, як далекий маяк. Вона бачила, як мати в’янула, шепочучи його ім’я до ночі, як гасла її душа, ніби свічка без кисню. Марта носила цей біль, як шрам, звинувачуючи батька за кожну сльозу, що впала в їхній тісній квартирі.

— Ти марнуєш час, — кинув технік Юрій, його голос різав, як статичний шум. — «Світанок» — купа брухту.

Марта стисла навушники. Вона дістала стару касету — батькові передачі. Його жарти про туманності, казки про зорі пекли, ніби сіль на рані. Чому він покинув її заради космосу?

Тієї ночі ефір вибухнув. Слабкий сигнал, майже привид, але код «Світанку» впізнала б навіть уві сні. Марта застигла, серце калатало, наче двигун перед вибухом. Вона налаштувала антену, ігноруючи Юрієве бурчання.

— Це він, — шепотіла вона, записуючи уривки. Хрипкий голос прорізав шум: «…маяк… аварійний… Проксима…»

До ранку вона розшифрувала координати — покинутий маяк за орбітою. Ризик був шалений: станція не мала кораблів, лише старий шатл. Марта стояла перед вибором: летіти чи поховати надію. Образи душили — він не повернувся, чому вона має рятувати його?

— Це самогубство, — Юрій схопив її за плече. — Ти не может так ризикувати.

— Він мій батько, — відрізала вона, ховаючи сльози, що палили очі.

Кульмінація настала в рубці шатла. Марта ввімкнула двигун, пальці тремтіли, як листя на вітрі. Проксима світила холодно, ніби глузуючи. Чи варто летіти за примарою? Надія кликала, але образа шепотіла: він не вартий. Вона видихнула й натиснула старт.

Маяк висів у порожнечі, уламок мертвого металу. Усередині — рештки «Світанку» й голограма. Батько з’явився — сиве волосся, зморшки, але очі її Олексія.

— Марто, — його голос тріснув, — аварія… ми не вибрались. Я беріг твій малюнок — зірку, що ти намалювала. Прости, доню.

Він тихо говорив, як боровся до кінця, тримаючи її ім’я в серці. Сльози Марти текли м’яко, зігріваючи її обличчя. Образи розтанули, як перший сніг під теплом рук. Він не покинув — космос забрав його. Вона повернулась на станцію, стискаючи голограму, рідну, наче його голос. Юрій мовчки обійняв її. 

У рубці вона ввімкнула його запис. Голос лився, як ніжна мелодія зірок. Марта слухала, знаючи: вона шукатиме інших, щоб ніхто не лишився сам у пітьмі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍