Мельська Наталі - Під шкірою міста, Мельська Наталі

Коли прийшли вони

Тіні впали з неба чотири роки тому. Безтілесні чудовиська, що розчиняли плоть дотиком, зруйнували міста за тижні. Їхній рев, низький, як землетрус, пробирав до кісток, ніби голос самої пітьми. Я — Оля, радистка, що ховається в катакомбах метро. Мій приймач — тонка нитка до інших вцілілих, слабкий шепіт надії в морі тиші.

Зброя не діяла: кулі тонули в їхній темряві, вибухи лише розпалювали лють. Ми, шістдесят душ, тулились у холодних тунелях, де сморід страху змішувався з іржею. Командир Роман, із шрамами від опіків, що спотворювали пів обличчя, тримав нас залізною волею. Його очі горіли, але я бачила в них тінь зневіри, що росла з кожною втратою.

Я крутила ручки приймача, ловлячи сигнали. Мій конфлікт — надія проти страху. Щоразу, коли чула лише шум, серце стискалось: чи ми останні? Але я обіцяла сестрі, чий крик досі лунає в моїх снах, знайти вихід. Зупинитись — значить зрадити її.

— Оля, годі, — буркнув Роман, коли я знову горіла над графіками до ночі. — Тіні не слухають радіо.

— Вони реагують на звук, — відрізала я, тицяючи в піки сигналів. — Є частота, яку вони уникають.

Він скривився, його шрами напружились. Ми втратили п’ятьох на вилазці, їхні крики пекли мені вуха, як розпечене залізо.

Та я не здалась. Даня, тринадцятирічний хлопчик із загону, став моїм променем. Він чув Тіні краще, ніж я.

— Їх притягує енергія, — шепнув він, тримаючи розбитий компас. — Але метро їх блокує.

Я згадала: катакомби під урановими пластами. Чи може радіація бути ключем?

Група слабшала. Їжа кінчалась. Роман скликав нас.

— Завтра йдемо до бункера на півночі, — його голос різав, як ніж.

Смерть. Уран ховав нас, але на поверхні Тіні знищать усіх. Я стисла графіки, ніби вони могли врятувати.

— Я знаю, як їх убити, — мій голос тремтів, але стояв міцно.

Роман глянув, як на божевільну:

— Твої частоти врятують?

— А ти хочеш просто здатись? — впевнено розгорнула карту. — Я піду.

Світанок застав мене на даху зруйнованої вежі. Вітер вигризав шкіру, генератор гудів, видаючи низьку частоту, налаштовану на уран. Страх шепотів: ти помреш, як сестра. Але я згадала її очі — вони вірили в мене.

О шостій увімкнула сигнал. Тіні з’явились за хвилину — чорні хмари, що гуділи, як буря. Вони оточили мене, їхній рев бив у груди, ніби молот.

Я повернула ручку. Частота загриміла, і Тіні здригнулись. Їхні форми тріскались, як скло під пресом. Уран не ховав — він руйнував їхню структуру, бо вони — енергія, що не витримувала радіаційних хвиль.

Тінь наблизилась, її гул рвав душу. Я тримала сигнал, хоч руки тремтіли. Вона розсипалась попелом. Інші відступили, їхній рев став плачем, що затихав у вітрі.

Повернулась у бункер. Роман чекав, його очі світились.

— Ти… ти зробила це, — хрипло сказав він.

Тіні — не демони. Енергія магнітних полів планети, розбуджена нашими машинами. Ми породили їх, виснажуючи Землю. Але уран — їхня смерть.

Ми готуємо генератори, щоб очистити небо. Світ відбудуємо, знаючи: наша жадоба творить чудовиськ, але ми ж повинні їх знищити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍