Мельська Наталі - Під шкірою міста, Мельська Наталі

Темрява світла

Я — Олена, та, хто несе світло у цей темний світ. Місто гниє: брехня, жадібність, байдужість — як пліснява на стінах його душі. Моя місія — очистити його. Вони не розуміють, але я бачу: кожен, кого я забираю, робить світ кращим, звільняючи його від отрути.

Сьогодні я в кафе, за столиком біля вікна, де дощ малює свої картини. Мій погляд на Олегові — наймолодшому менеджеру банку. Свіжа зачіска, акуратний костюм, сорочка без складок, посмішка, як із реклами. Він п’є карамельний лате, гортає телефон. Я знаю його: погрози клієнтам, махінації, шантаж. Він — вірус, що отруює всіх. Моя папка на нього товста: свідчення, скріни, записи. Три тижні я стежу. Сьогодні його день.

Рік тому я була журналісткою, копала бруд на корпорації. Але правда не міняла світ — статті читали, обурювались, забували. І так по колу. Я зрозуміла: слова слабкі. Потрібні дії. Першим був адвокат, що захищав ґвалтівників. Його серце зупинилось від «алергії». Потім — чиновник, що крав на ліках. Аварія. П’ять «вузлів» я видалила. Чисто. Без слідів.

Олег — шостий. У сумці — шприц. Укол у натовпі — і за годину він тихо піде. Ніхто не зв’яже зі мною.

Всередині я розриваюсь. Вони заслуговують кари, але мамин голос шепоче: «Олено, ти добра. Не втрачай цього». Пусті слова. Її доброта не врятувала нікого, лише залишила біль. Якби вона була жива, то побачила б — я роблю те, що мусить хтось узяти на себе.

Олег виходить. Дощ ховає мої кроки. У провулку він зупиняється, відповідає на дзвінок. Моя рука стискає шприц. Ще мить — і все.

— Тату, я купив тобі квитки! — його голос солодкий, як брехня. — На море, як ти хотів.

Я стою, нерухома, мов ніж перед ударом. Він сміється в трубку.

— Мамі не кажи, сюрприз. Я вас люблю.

Квитки. Любов. Жалюгідна вистава, що тхне фальшем. Його слова — брудна монета, якою він платить за сльози своїх жертв, за життя, розчавлені його жадібною пихою. Кожен склад — як лезо, що ріже моє серце, нагадуючи про всіх, кого він знищив: зламані долі, втрачені мрії, тихий плач у порожніх квартирах. Але я — суддя, що бачить крізь цю маску. Мій шприц у долоні — холодна правда, гостріша за будь-який ніж. Його отрута — не кара, а спасіння, що виправить його брехню й очистить місто від скверни, яку він сіє.

Олег іде, не чуючи моїх кроків. Дощ — мій спільник, заглушає все, крім биття його пульсу. У провулку я наздоганяю, швидка, як тінь. Він обертається.

— Щось треба? — його очі тьмяні, але я бачу в них отруту.

Моя рука блискавична. Укол у шию — точний, як вирок. Він хмуриться, чухає шкіру, не знаючи, що смерть уже в його венах. За годину він згасне, як помилка в коді світу.

— Переплутала, — мій голос рівний, ніби кажу про погоду.

Він іде, несучи свій кінець. Я розчиняюсь у дощі, шприц порожній, наче мої сумніви. Місто вдихає чистіше, а я — глибше. Моя місія палає в грудях, як маяк.

Вдома гортаю папку. П’ять імен викреслені. Олег — шостий. Телефон блимає: нова ціль. Я всміхаюсь, відчуваючи, як темрява в мені співає. Світ буде чистим.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍