Мельська Наталі - Під шкірою міста, Мельська Наталі

Під шкірою

Ігор відчував, як голод наростає — пульсує під шкірою, стискає горло, затьмарює розум. Не людський голод, а первісна жага рвати, шматувати, смакувати кров. За три дні повний місяць. Він знову стане чудовиськом, що виє під срібним світлом.

Пальці тремтіли, ковтаючи другу таблетку заспокійливого. Пігулки лише притуплювали біль, відтягуючи неминуче. Він стояв у підвалі, перевіряючи ланцюги. Титанові скоби вгризались у бетон, три замки грізно клацали. Клітка міцна, але марна — звір завжди виривався, залишаючи подерті стіни й запах страху.

Під подушкою ховалась рушниця зі срібними патронами. Остання надія. Кожен місяць він прикладав її до скроні, уявляючи спокій. Та інстинкт звіра перемагав, шепочучи: «Живи. Полюй».

Дзвінок у двері різонув тишу квартири. Ігор завмер, серце гупало, як барабан. Він чекав, молячись, щоб гість пішов. Але дзвінок повторився.

— Ігоре, відчиняй! Я знаю, ти вдома, — це була Катерина.

Прокляття. Сусідка, що переїхала два місяці тому, була наче вірус — лізла в його життя з усмішками й пирогами. Її «дружба» душила.

— Не можу, — прохрипів він, стискаючи кулаки.

— Я принесла піцу!

Запах їжі просочився крізь щілину — сир, спеції. Ігор відчув, як шлунок скручує, але не від піци. Голод вивертав нутрощі, кликав іншу здобич.

— Йди геть! — гаркнув він, хапаючись за стіл.

Пауза. Кроки віддалились. Він видихнув, але…

Клацання. Дзвякіт металу. Двері відчинились. Катерина стояла з відмичками, усмішка грала на губах.

— Сюрприз, — сказала вона. — У МНС навчилась.

Вона ступила в квартиру, не бачачи, як його очі темніють.

— Темно тут, — зморщила ніс. — І запах… Ти сміття не виносиш?

Її парфум — солодкий, живий — змішався з піцою. Ігор відчув свербіж у яснах, нігті вп’ялись у долоні. Ще не час. Три дні до місяця.

— Геть, — прошепотів він, голос тремтів. — Негайно.

Вона глянула на стіл, завалений вирізками.

— «Розтерзане тіло в парку», — прочитала. — Ти що, маніяк?

Щось клацнуло в голові. Стрес. Запахи. Її голос. Перетворення почалось, хоч місяць ховався за хмарами.

— Біжи! — прохрипів він, хребет вигинався, біль розривав груди.

Вона засміялась, думаючи, що це жарт.

— Ти хочеш мене налякати?

Сміх обірвався. Ігор падав, шкіра тріщала, очі палали жовтим. Кігті рвали одяг. Катерина закричала, кинулась до дверей. 

Пізно. 

Звір стрибнув, збивши її. Слина капала, щелепи тягнулись до шиї.

— Будь ласка… — шепнула вона, очі повні жаху.

Людина в Ігорі волала: «Ні! Ні! Ні!» Але голод був богом. Клацання зубів. Хрускіт. Смак крові — гарячий, п’янкий.

Ігор прокинувся на підлозі. Кров скрізь — на стінах, на руках. Тіла не було. Сліди кігтів вели до вікна, розбитого вітром.

Він схопив телефон. Новини кричали: «Тіло жінки на даху». Сирени вили, наближаючись, ніби мисливці.

Під плиткою — схованка. Срібний кинджал, гострий, як вирок. Ігор підніс його до горла. Мить — і кінець.

Рука зупинилась. Звір заричав у душі, темний і древній. Він хотів жити. Полювати. 

Голод рвав груди. Ігор усміхнувся. 

– Годі. Я так втомився.

Він спокійно видихнув і голубі очі назавжди стали кольору ночі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍