Мельська Наталі - Під шкірою міста, Мельська Наталі

Полярність

Капітан Лейла Харріс дивилася на фіолетове небо Кеплера-186f через ілюмінатор. П’ять років досліджень. П’ять років, коли вона щодня питала себе, чи вартувало покинути Землю — сестру, дім, мрії про спокій. Вітер гудів за обшивкою станції, ніби планета співала свою прощальну пісню.

— Вісім годин до евакуації, — озвалася система. Місію визнали провальною: нестабільне магнітне поле, висока радіація. Кеплер не підходив для життя.

— Пакуєшся? — Джеремі з’явився в лабораторії. Його очі, колись іскристі, потьмяніли від втоми, обличчя — мов маска.

— Зразки, — Лейла кивнула на контейнери з ґрунтом. — Не можу їх кинути.

— Вони нікому не потрібні, — він сперся на одвірок, ховаючи руки в кишенях. — Летимо на Оберон-9, потім на Землю.

Вона мовчки маркувала пробірки. Інші в команді мріяли про повернення, для неї Кеплер був долею — суворим, але рідним.

Два роки тому вони з Джеремі були нерозлучні: колеги, закохані, партнери в науці. Але невдачі місії роз’єднали їх. Любов тьмяніла, як зорі в радіаційних бурях. Командування вирішило: Кеплер — глухий кут. Скоро вони підпишуть розлучення, як формальний звіт.

Лейла глянула на зразок із полярних регіонів. Там, за тисячі кілометрів, радіація була нижчою, а під льодовиками — сліди бактерій. Але начальство вже махнуло рукою.

Пакуючи, вона впустила контейнер. Мінерал розколовся й засвітився блакитним, ніби уламок неба.

— Біолюмінесценція? — Лейла кинулась до мікроскопа. Години аналізів відкрили таємницю: це симбіотичний організм, що живиться радіацією, даючи енергію бактеріям.

Джеремі застав її, коли до евакуації лишалось пів години.

— Ти не спакувала речі! — дорікнув він, стискаючи кулаки.

— Поглянь, — вона вказала на мікроскоп. — Це не мінерал. Він перетворює радіацію на енергію.

— І що? — він насупився. — Ми знайшли життя. Їм байдуже.

— Полярні регіони стабільні, — її очі палали, як кристали. — Там можлива колонізація.

Джеремі завмер, ніби скануючи її слова.

— Пізно, — похитав головою. — Шатл чекає.

— Ми можемо змінити звіт, — наполягала вона. — Запросити нову місію для полюсів.

— Вони відмовлять, Лейло, — його голос тремтів від утоми. — Ти ж знаєш.

— Якщо доведемо шанс на колонію, — вона торкнулася його руки. — Деякі речі варті боротьби.

Він глянув на неї — суміш досади й тепла.

— Завжди ти така, — тихо сказав він. — Вперед, попри все. І я… досі не можу тобі не вірити.

— Десять хвилин, — додав він. — Вирішуй.

У каюті — фото їх із Джеремі біля прапора місії, поруч — зразки. Перед очима — полярні озера, де могла б зародитись колонія. Її серце розривалося: піти чи лишитись за мрію?

На шатлі Джеремі тримав її рюкзак. Одна валіза речей, решта — зразки.

— Якщо помилились, полетимо на Землю, — сказав він, допомагаючи їй.

— А якщо ні? — вона стисла його руку.

— Тоді — полярна станція, — він усміхнувся вперше за рік.

Шатл злетів крізь фіолетову атмосферу. Лейла шепнула Кеплеру:

— Я повернуся.

Вона не знала, що за пів року вони отримають нову місію. І що кристали відкриють шлях до колонії. Але це вже зовсім інша історія.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍