Мельська Наталі - Під шкірою міста, Мельська Наталі

Гравець

Крупний план: долоня на сенсорі турнікета. Звук: гудок метро, що розрізає гул мегаполісу. Наїзд: екран телефону — 3% заряду, повідомлення «Ти де?». Швидкий монтаж: неонові вивіски, натовп, дощові відблиски на асфальті. Загальний план: хлопець у худі стоїть на перехресті, за спиною — хмарочоси, що миготять, як титри блокбастера.

Я — Макс, @NeonGhost у мережі. У цьому місті я ніби NPC: біжу по квестах, але не головний герой. Сьогодні мій шанс це змінити.

Титри: 23:47. Місце дії — центр, де пульс міста б’є, як драм-н-бейс. Я мав зустріти Софі на станції «Площа». Вона — glitch у моїй системі. Блогерка, що знімає урбан-експлоринг: закинуті тунелі, дахи, заборонені зони. Її стріми — це VR без окулярів. Я закохався в неї через екран, а місяць тому вона написала: «Поїдеш зі мною в рейд?».

Тільки я запізнився. Метро заглючило, телефон сів. Її повідомлення обірвалось на півслові.

Наплив: я біжу крізь натовп. Кросівки хлюпають по калюжах. Неон реклам сліпить, ніби warning у коді. Мій мозок сканує: вона писала про старий телецентр, закинутий ще з 90-х. Сказала, там ховається «щось, що змінить гру».

Мій конфлікт — я боюся бути собою. У чатах я — король сарказму, але в реалі мій голос тремтить, як лагаючий стрім. Софі кликала мене в пригоду, а я панікую, що не потягну її рівень.

Різка склейка: телецентр. Сіра коробка, де вікна — як мертві пікселі. Пробираюсь через діру в паркані. Ліхтарик телефону блимає, як SOS. Усередині — пил, кабелі, запах іржі. Чую відлуння її голосу.

— Софі! — кричу, і звук рикошетить, як у поганій VR-грі.

Флешбек: наш чат. Вона скидає фотки дахів, я жартую про «цифровий адреналін». Вона пише: «Ти не боїшся?». Я брешу: «Ні».

Крупний план: сходи на дах. Серце гупає, як бас у клубі. Нарешті бачу її — на краю, камера в руках, об’єктив ловить місто. Вона обертається.

— Макс? Ти реально прийшов? — її очі ширші за неоновий білборд.

— Ти писала про телецентр, — мнуся я. — Думав, ти в біді.

Вона сміється, але не глузливо. Камера опускається.

— Я знімаю фінал стріму. Хотіла, щоб ти був частиною, — каже вона. — Але ти тремтиш, як нуб перед босом.

Ось воно. Кульмінація. Я можу відступити, сховатись у своїй shell’і. Або сказати правду.

— Я не герой твоїх стрімів, Софі, — видихаю. — Я ледь сюди добрався. Боявся, що ти побачиш мене… справжнього.

Вона підходить ближче. Місто за її спиною — як фон у Unreal Engine.

— Думаєш, я шукаю NPC? — її голос м’який, як lo-fi. — Ти пробрався в цю діру заради мене. Це не нубство, Максе.

Вона кладе руку на мою. Камера падає в її сумку. Мій страх — баг, який я тримав у собі, — розчиняється, як код після дебагу.

Від’їзд: ми сидимо на краю даху. Місто внизу — живий алгоритм. Вона вмикає камеру.

— Це Макс, мій ко-оп, — говорить у стрім. — Він щойно пройшов бос-файт.

Фінальний кадр: ми сміємось, неон гасне, дощ стихає. 

Я більше не NPC. Я — гравець.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍