П'єр Адо - Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи

Адже Природа любить приховуватися та не терпить, коли таємниця сутності богів потрапляє у нечисті вуха у відвертому вигляді[222].

Ми ще раз ясно бачимо, що афоризм Геракліта використовується задля апологетики язичництва. Закінчення щойно процитованої фрази чітко показує, який сенс формула «Природа любить приховуватися» має для імператора Юліана. Вона означає для нього, що говорити про богів необхідно у загадковий, міфічний та символічний спосіб і не висловлювати «у відвертому вигляді» того, чим є боги насправді, тобто їхньої сутності. Тим більше ця сутність «у відвертому вигляді» не повинна потрапляти у нечисті вуха — лише очищений має право відкривати, шляхом алегоричної екзегези, глибинне значення міфів та ритуалів. Це знову нагадує нам повчальну історію про сон Нуменія, яку розповів Порфирій.

Юліан, як і Порфирій, запитує себе, яка гілка філософії відповідає міфічній оповіді. Проте, на відміну від Порфирія, він наголошує, що ні фізика, ні логіка, ні математика (так би мовити, «наукові» частини філософії) не приймають використання міфів. Лише мораль і телестична й містерійна частини теології приймають, кожна по-своєму, вигадані історії[223].

Що має на думці Юліан, кажучи про телестичну і містерійну частину теології? Два прикметники, цілком імовірно, є синонімами, адже далі у своїй промові, згадуючи про вплив Ямвліха, Юліан пов’язує «телестику» з Орфеєм, «який започаткував найсвященніші ініціації», тобто Елевсинські містерії[224]. У цих містеріях присутні legomena — одкровення, та drômena — ритуали, церемонії та мізансцени. Слово «телестика» насправді має неточне значення, адже у своїй промові «Про Царя-Сонце» Юліан використовує його для позначення теорії про місце сонця у космосі, яку він приписує «Халдейських пророцтв». Він додає: «Ті, хто дотримується цих теорій кажуть, що отримали їх від богів чи демонів»[225], тобто шляхом божественного одкровення. Це слово може також вказувати на ритуали чи церемонії[226], будь-то церемонії традиційної релігії — це є очевидним у Гієрокла Александрійського, який зазнав впливу Ямвліха та вважає, що телестика охоплює сукупність ритуалів, пов’язаних з локальними божествами[227], на кшталт церемоній містерій чи орфічних поем, а також «Халдейських пророцтв». Водночас, якщо продовжувати читати текст Юліана, можна побачити, що він каже про «невисловлювану та невідому природу «ознак»[228], тобто про магічні знаки та символи, які внаслідок їхньої спорідненості з богами «лікують душі і тіла та готують прихід богів»[229], тобто появу богів. Це означає, що телестика, яка показав П’єр Буаянсе[230], тісно пов’язана з використанням знаків та символів — малюнків, літер, формул, які розміщували всередині або назовні статуй богів та які забезпечували присутність богів у цих статуях[231]. Ось чому телестика у Прокла тісно пов’язана з мистецтвом оживляти статуї[232].

Для платонізму ці уявлення є традиційними. Тут вважали, що Елевсинські містерії та, назагал, культові церемонії та форми статуй, а також орнаменти й символи, які прикрашали статуї, ще в сиву давнину були підібрані мудрецями, що перебували у зв’язку з космосом[233]. Ця платоністська ідея представлена у своїй первісній формі у Варона, який стверджує, що давні мудреці обирали форму статуй богів та їхні атрибути у такий спосіб, щоб споглядаючи їх тілесними очима можна було побачити в них Душу світу та її частини, які є справжніми богами. У наступний період, зокрема у Плотина, можна знайти ідею, що колись давні мудреці, прагнучи насолоджуватися присутністю богів, споглядаючи природу Цілого помітили, що Душа може бути всюди і що будь-яка річ може отримати її частку за умови створення предмету, який, завдяки симпатії, буде здатним отримати цю частку. Тут окремі боги знову постають як еманації Душі Цілого, а статуї богів засвідчують присутність богів тією мірою, якою якась частина цих статуй перебуває в симпатії з Душею Цілого[234]. У тексті Порфирія, де згадується приховування Природи згідно з Гераклітом, боги та Душа світу також тісно пов’язані, а традиційна релігія є фізикою в образах.

В очах неоплатоніків ці споконвічні ритуали та практики покликані очистити рушійну силу душі, її різні обгортки чи тіла, щоб уможливити її сходження до богів та Бога[235]. Юліан остерігається чітко визначити цю «телестичну та містичну теологію», але можна припустити, що він має тут на увазі одночасно дію душі та тіла: перша полягає у повчальній екзегезі міфу, друга — у практикуванні традиційних, а також теургічних ритуалів. У такий спосіб здобувається, з одного боку, очищення астрального тіла душі, а з іншого — сходження душі до вищого принципу. Вочевидь, Юліан натякає на останнє, пишучи, що те, що є парадоксальним та потворним у міфах

невпинно перешкоджає, щоб за поведінкою богів зажевріло світло, яке ініціює чи, радше, вдосконалить наш інтелект, а також те, що є в нас вищим за інтелект — цю маленьку частинку Єдиного-Блага, частинку, що володіє цілим у невидимий спосіб, цю плерому душі, яка завдяки вищій, відокремленій від усього матеріального та трансцендентній присутності Єдиного-Блага, робить її схожою на Нього[236].

Вочевидь, Юліан має на думці тут божественне осяяння, як веде до містичного єднання з вищим принципом.

Згідно з пізніми неоплатоніками телестична теологія містить, насамперед, міфічний дискурс та релігійні ритуали, приступні профанам та призначені дати їм змогу незрозумілим чином відчути божественну присутність, щонайменше присутність нижчих божеств[237]. Натомість філософу реалізація цих формул та вчинення цих дій, просвітлені екзегезою, дають змогу досягти вищих божеств.

Зі свого боку Порфирій вважав, що лише філософія, тобто духовне зусилля, без будь-яких міфів і ритуалів дасть змогу об’єднатися з трансцендентним божеством. Юліан, наслідуючи Ямвліха, доктрину якого він відверто сповідує, вважає, що людська душа надто загрузла у матеріальному, щоб досягти цієї вищої мети своїми власними силами. Вона, на його думку, потребує божественної допомоги, тобто одкровення міфів, яке супроводжують визначені богами ритуали й жертвопринесення. Отже у Ямвліха та його послідовників, таких, як Юліан і, пізніше, Прокл, має місце піднесення статусу міфу. Він не належить, як у Порфирія, до нижчої частини теології, а може відноситись до її вищої частини, забезпечуючи досягнення вершин ініціації[238].

Неоплатоніки прагнули захистити традиційну релігію від поширення християнської релігії, адже вони щиро вважали, що культ богів був пов’язаний з дією Душі світу, хранителькою всесвіту. На цьому шляху вони перетворили афоризм Геракліта на гасло язичницької реакції. Ніцше писав, що християнство було платонізмом для народу[239]. Для неоплатоніків язичницькі міфи та ритуали також були