Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– Ну, ти зрозумів, чувак. Все дуже просто.. у нас, якщо підсумувати, найменша підгрупа з усіх, ніхто не спілкується з нами, бо ми найкрутіші, і ми ні з ким не спілкуємось з тієї ж причині. Дівчин вільних в нас нема… Аліна з Антоном. Женя – екс-дівчина Вови, що досі його кохає, Наташа – теперішня… Хоча завжди… Ірка є! – немов вигравши джекпот, вигукнув Діма. – Як тобі вона?

Наст, який ніколи не жартував над зовнішністю, бо вважав це неприпустимим, як і жарти над расами і меншинами, в цей раз чомусь почав це робити, щоправда при таких приватних обставинах з Дімою та сірою пляшкою в руках.

– Та розумієш, я просто не дуже полюбляю таких… модельної зовнішності… ляльок, – почав Наст, відповідаючи на питання чи хотів би він зустрічатися з дівчиною, одна нога якої важить приблизно як він. Діма, тим часом, вже почав здригатися від сміху, спираючись на поручні мосту. – Ось якщо б вона була… ну… трошки простіше, може пишніше, а так… ну чесно, як ти уявляєш мене з такою кралею. Для кожної Барбі повинен бути свій Кєн.. не Наст, – заплітаючись, не переставав стелити Яковенко, при цьому злегка всміхаючись.

Діма, здавалось, вже задихався від сміху і Насту дуже подобалось, що він когось так розсмішив, хоча і розумів, що це не через якість жарту, а скоріш через низьку якість спирту у їхніх напоях, що дуже швидко почав діяти.

– Ну так, Іришці потрібно трохи від’їстись, а то ще вітром здує, – витираючи сльози, додав Діма.

– А якщо серйозно, ось ця дівчина, що запізнилась на першому моєму занятті, Ліра, здається? В неї є хлопець? – Наст зробив вигляд, наче йому взагалі то максимально байдуже, та він просто питає з цікавості.

– Ні, в неї немає, чувак, але вона зайнята, – повністю серйоз-

но відповів Діма, немов в моменті став тверезим як скло. Було помітно, що хлопець занервував.

– Ким?

– Мною, чувак, вона мені дуже подобається, – Діма опустив очі, як він робив завжди, коли тема заходила в незручне для нього русло.

– А вона про це знає? – с легкою посмішкою запитав Наст, хоча його власне серце теж почало битися у рази швидше.

– Ні, вона, звичайно, здогадується, що вона мені подобається. Тцц… – цокнув він. – Та вона всім подобається, чувак, ти її бачив взагалі? Вона ж ідеальна, не створена для цього місця! – коли він казав це, його очі дивились кудись вдалечінь, Діма щось вигадував приємне для свої у своїй уяві. – Ти просто не розумієш, чувак. Її всі бачать просто як дуже вродливу дівчину, а я знаю, що вона і людина хороша. Ну, ось розумієш, проста вона, без понтів.

– Без понтів? – гмикнув Наст. – А те, що її одяг коштує як весь медичний коледж, це не понти?

– Чувак, а як би ти одягався, якщо б твій батько був завідувачем нейрохірургічного відділення, до якого натовп людей з усієї області трясе доларами, щоб тільки він на них подивився? Це твій батько, ну будьмо відвертими, у порівнянні – ніхто, мій був ніким, доки не вмер..

– МІЙ БАТЬКО НІ НІХТО, ЧУВАК, – почав голосно волати на Діму Наст. – І ЯКЩО ХОЧЕШ ЗНАТИ, ВІН ГОЛОВНИЙ ГІДРОГЕОЛОГ НА ВИРОБНИЦТВІ ПО ВИДОБУТКУ АЛМАЗІВ.

– Фігасє.. – Діма був в шоці одразу по низці причин. По-перше, він не очікував, що його друг так сприйме слова про батька і почне так голосно волати, а по-друге, він навіть і не уявляв, що тут у його регіоні є видобуток алмазів. – Вибач, чувак, я ж не знав, що ти теж, пальці віялом, – сказав він с усмішкою і зробив жест рокерів, через що Наст почав одразу реготати, а полум’я розжареної обстановки вмить вщухло.

Хлопці йшли вздовж покинутих дачних ділянок, і Наст роздивлявся все праворуч і ліворуч, намагаючись не упустити жодної деталі з історій Діми, який розповідав, хто з ким дрався, хто з ким цілувався і показував пальцем ці місця. Це були й справді місця, в яких Наст відчув якусь таємничу енергетику. Порожнеча цієї місцевості повернула Яковенка у спогади, коли він годинами бував на самоті. Хлопець захотів виправитись за нещодавній спалах емоцій, тому вирішив розвинути тему родичів.

– Ти казав… – боязко почав Наст й запнувся.

– М‑м? – промимрив друг, не забуваючи сьорбнути ков-

точок вишневого напою.

– Ти казав, що твій батько…

– Помер – так, – спокійно, навіть якось відсторонено підтвердив Діма, й не встиг Наст задати додаткове питання, продовжив. – Спився… цироз… там… ну типу таке…

– Співчуваю…

– Та! Чувак – все топ, не переймайся, – посміхнувся Діма і махнув рукою.

– То ти живеш з мамою?

– Ні, чого ж, я сам, – заперечив той, а Наст витріщив очі. – Ну як сам.. тобто так один, але для всіх – бабуся за мною доглядає, так дядько наказав говорити…

– Са-ам?! Як?! – знов, пускаючи повз вуха все нецікаве, випалив Яковенко.

– Ну ось так, чувак, мені довіряє мій дядько, – гордовито подивився в далечінь Діма і відсьорбнув ще ковточок. – Вони з матір’ю зараз в Росії… там е-е… бізнес розширюють.

– Тобто… – намагався швидко второпати Наст і запам’ятати інформацію, але виходило складно – «Revo» гальмував концентрацію хлопця.

– Мама і дядя, – стукнув Яковенко двома вказівними пальцями один об один, але Діма навіть не подивився на це, лишень з відразою підтвердивши:

– Да, оні… – запнувся він. – Вибач… разом… так.

Було помітно, що тема для розмови зайшла в неприємний для Настового співрозмовника кут, тому він продовжив свій шлях мовчки.

– А прізвище?! – немов прокинувшись, сп’янілий Наст вистрілив у повітря. Дія напою з сірої пляшки досягла свого апогею, тому тему, яку будь-хто тверезий спробував би уникнути, Яковенко вирішив розібрати на мікроскопічному рівні.

– Що прізвище? – вже трохи нервово відповів Дмитро.

– Ну твоє це… «клаць – клаць», – дратівливо, клацав пальцями Наст, намагаючись пригадати прізвище друга. – Цього, точно, Юдін! – радісно клацнув ще раз пальцями Наст. – Від матері… цей, чи батька, цей, чи дядька? – заплітався в Яковенка язик.

– У батька і його брата однакові прізвища, Насте. Так, це їхнє прізвище, – холодно відповів Юдін Діма, який всім своїм виглядом натякав, що хоче завершити цю розмову.