Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

Проходячи повз розмальовані стіни гаражів, Яковенко знов не втримався і заходився роздивлятись графіті.

– Твоїх рук справа? – хильнув Наст головою в бік гаражів.  

Діма хмикнув, натякаючи, що його руки не туди стоять, коли мова йде про малювання:

 – Це все вже давно тут. Дещо нове з’являється… проте наш лого був ще до мого народження. Кажуть, павук малював…

Насту здалося, що він недочув останніх слів друга, тому у стриманному, хоч маком сій, мовчанні друзі рушили далі.

Біля магазину на розі вулиці хлопці зупинились.

– Так, зачекай, будь ласка, тут, – звернувся Діма до Наста.

– Добре, – погодився хлопець і почав спостерігати за діями друга.

Дочекавшись, поки всі вийдуть, Діма зайшов у магазин до червоноволосої жінки. Далі, перекинувшись парою фраз, він показав пальцем на напої в холодильнику, а після цього поліз у ліву кишеню куртки і, діставши звідти щось, втім точно не гроші, поклав на прилавок, притискаючи долонею згори. Червоноволоса жінка однією рукою поставила на прилавок дві сірі пляшки якогось напою, а іншою накрила долоню Діми, після чого той повільно прибрав руку, а вона швидко змахнула з прилавку, те що на ньому лишилося. Жінка відкрила касу і відрахувала Настовому товаришу двісті гривень, хоча Наст міг присягнутися, що Діма не давав їй готівку, тому і решти бути не могло.

– Ну і скільки з мене? – запитав Наст, коли Діма вийшов з магазину, протягуючи йому сіру пляшку з написом «Revo» посередині.

– За мій рахунок. Тим паче, якщо тобі не сподобається, доведеться мені допивати, – відповів він.

– Дякую… то вона також купує в тебе? – обережно запитав Наст, трохи тихіше, ніж звичайно.

– Хмм… – прочистив горло Діма і відповів, якось уникаючи погляду друга. – І ще багато інших. Інколи здається, що легше сказати, хто не купує, – підсумував він та одночасно пшикнув – відкриваючи бляшанку зі слабоалкоголкою. Ходімо, зайдемо до Валентини Іванівни.

– Що, і вона теж?! – шалено прошепотів своє питання Наст, витріщивши очі.

– Що, курить травку? Хе-хе, ні, звичайно, ні, – заспокоїв Діма. – Інколи брала екстезі для бадьорості. В хлібному кіоску потрібно мати багато енергії, якщо ти не знав, – додав той абсолютно спокійно, але коли побачив знов витріщені очі Наста, засміявся і спростував все. – Ха-ха-ха, ти б себе бачив, ха-ха, чувак, ну куди Іванівні в сто тисяч років щось вживати, вже пізно. Я просто булочку хочу купити, дорога довга.

– Фуух, – видихнув з посмішкою Наст. – Ти скажений, чесно. Ще й з таким серйозним обличчям таке кажеш, я в шоці.

Наст справді почервонів від почутих слів. Він не звик до такого відкритого простого спілкування, хоча, можливо, справа була і не в спілкуванні, а в пігулках, які раніше заважали йому відчувати весь спектр емоцій.

– Іванівно, доброго ранку, – привітався Діма. – А дасте нам, будь ласка, оцю «Королівську з вишнею», – вказав хлопець на величезну булочку з вишневою начинкою. – Одна на двох хай буде, я нею на день наїдаюся, прошепотів він Насту.

– Ага, – погодився він із другом і нахилився до віконця, – добрий день, – приєднався до вітання Наст, що стояв позаду Діми.

– Ой, хлопчики, доброго дня… ех… – встала вона з в’язаного килимка на стільці, – Дімка, синку, я і не знала, що ти потоваришував з хлопчиком зі Львову, от молодці хлопці, от молодці, – присунулася впритул до вінця Іванівна. – А ви, до речі, Насте, тут десь поруч з батьком мешкаєте?

– Так, у 16-му, що вздовж гаражів пройти – на першому поверсі справа, – доповів Іванівні Яковенко, руками активно жестикулюючи, немов регулювальник на дорозі.

– У мене теж була подруга… – почала старенька, ніби і не почувши хлопцевої відповіді.

– Оксана, – пробурмотів собі Діма під ніс, а старенька, не помічаючи, продовжила.

– Оксана. Сімдесят років ми з нею йшли пліч-о-пліч. Сімдесят років! – потрясла пальцем Іванівна. – А в неї дочка, Юлька, отака маленька, – бабуся жестом показала, якою крихіткою була та дівчинка. – Так от, Юлька нещодавно приходить до мене… і … – старенька почала терти сльози, що стікали по щоках, червоною хустинкою і потім у неї ж і висякалася.

– І потім Юлька прийшла до вас і сказала, що мама Оксана померла від ковіду, – закінчив за стареньку Діма, голосом телефонного бота, з обличчям, що виражало, м’яко кажучи, не дуже багато співчуття. – Іванівно, чого у вас одні сумні історії? Не пам’ятаю і дня, щоб ви щось веселе розказали.

– Хех, – старенька крізь сльози почала посміхатись. – А про Оксану я вам вже розповідала?

– Тричі.

– Ой, Дімка, внучку, ну пробач… сумні… хех… ну, сумні історії, бо доля така… тяжка.

– Та в кого ж вона не тяжка, – так само невимушено продовжував русявий хлопець, в той час як Наст, дивлячись на бабусю, кліпав очима, що вже пекли від розпачу.

– Ой, у всіх нас українців тяжка.. у всіх. Ну нічого! – раптом повеселішала Валентина Іванівна. – Як казала одна велика людина «Борітеся!…

– Поборете! – разом закінчили хлопці і пішли далі, розрахувавшись за булочку.

Завернувши декілька разів і зробивши декілька великих ковтків, Діма почав розповідати Насту свої пригоди з «підробітку» – так він називав свою роботу. Наст не переставав сміятись, а напій в його пляшці доволі швидко закінчувався. Насправді Діма не збрехав, пився цей червоний напій, з присмаком вишні, легко як для алкоголю, а ефект наступив доволі швидко: шкіра обличчя почала віддавати жаром і почервоніла, язик зовсім трохи заплітався, а розмови ставали все більш невимушеними та відвертими. Хлопці йшли вздовж вулиці, доволі широкої, на якій трохи нижче був і їхній медичний коледж. Сніговий пил вже перестав падати на землю, і тепер лишень сонце скидало своє сяйво на місто. Насту здавалося, що таким яскравим, теплим і привабливим воно не було ще ніколи взимку. Пройшовши біля двох кілометрів вперед, хлопці повернули праворуч і, приблизно через десять хвилин, Наст побачив місцеву річку – Сіверський Донець, і міст над нею. Діма, тим часом, продовжував гід-екскурсію паралельно з коротким екскурсом в політику відношень їхніх одногрупників, не забуваючи при цьому присьорбувати червоний напій із сірої пляшки «Revo».