Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

Наст вигнувся до екрану ноутбука, біля якого був мікрофон, та натиснув на перекреслений знак «аудіо».

– Так, привіт, а я, якщо чесно, відходив, і взагалі не почув, коли ви зустрічаєтесь та з якого приводу.

– Ну дивись, ми зустрічаємось 23 лютого на квартирі, ну а 23 лютого ти ж сам знаєш, що за день.

Наст кілька секунд подумав, нічого не пригадав й припустив:

– Субота?

– Ха-ха-ха, – одразу кілька людей засміялись в увімкнені мікрофони. – Ні, ну, по-перше, це середа, а, по-друге, це… цей… не пам’ятаю як на вашій «Дєнь защітніка отєчєства».

– А‑а, – протягнув, Наст. – Гарне свято, – з сарказмом додав він, але напевно ніхто не зрозумів. – Я гадаю, що на нАшій, – зробив він наголос. – Це буде День захисника України, або вітчизни, я вже не пам’ятаю як там, але пам’ятаю, що у НАС його святкують 14 жовтня вже років сім точно.

– Добре-добре, я ж не сперечаюся, – почав Антон. Наст чув, як він каже це крізь посмішку. – Давай просто уявімо, що ми не знали цього і просто відсвяткуємо 14-те жовтня 23-го лютого із запізненням… невеличким? Як тобі ідея? – лукаво поцікавився староста, а Наст вкотре переконався, що Антон справжній дипломат, який професійно намагається знайти підхід до кожного, коли йому це потрібно.

– Я поки не знаю, там просто були невеличкі плани у мене … – почав вигадувати Наст, приховуючи правду. – Давай ти поки у інших спитай, а я зателефоную декому, і якщо там не збирається нічого, то я прийду, ок?

– Та без проблем, – сказав Антон. – Тоді в нас залишилась тільки… Ліра. Ліра?

– Да, мєня нє будєт, сорі, рєбят, е-е… колонку я дам, – швидко випалила дівчина і вимкнула мікрофон. Було чути, що вона вже не вдома і для неї на сьогодні практика закінчилась, якщо вона взагалі починалась.

– Понял, хорошо, спасібо. Наст, ну, коли зателефонуєш, тоді… – почав знову Антон.

– Так-так, я, на жаль, мінус, все ж таки буде в мене невеличка тусовка теж, тому вибачте, – блискавично швидко «вирішив свої питання» хлопець, почувши відповідь дівчини з ніком «Lira_mira 13_09».

– Шкода, та нічого, все норм, – сказав Антон і вимкнув мікрофон. Наст теж.

Кілька секунд поміркувавши чи правильний вибір він зробив, його побитий «Huawei» почав соватися по столу через вібрацію. Яковенко підняв слухавку і побачив, що дзвонив його новий друг-одногрупник Діма.

– Алло, привіт, Дім.

– Привіт, не заважаю?

– Ні-ні, кажи, що там.

– Та хотів спитати, чи знайдеться час у вас погуляти з Дімою. Бо я так вже чув, що ви в якихось тусовках крутих, у вас там справи, – жартував він, натякаючи на Настові слова хвилину тому, коли він пояснював, чому його не буде на святкуванні 23-го.

– Ха-ха-ха, та знайдеться-­знайдеться, якщо для Дмитра, то точно знайдеться, – сміючись, відповідав Яковенко. – Проте, я тут у невеличкому місті на сході України, може чули, Лисичанськ? Просто, як я бачив, ви зараз у Лондоні, тож…

– Ні-ні, не хвилюйтесь, тут я вже всі питання вирішив, тому давайте я підійду до вас, скажімо, хвилин через п’ятнадцять.

– А практика?

– Ну, якщо Арнольдович ще не помер за цю перерву – то заснув, а коли ні те, ні друге, гадаю, він просто фізично не встигне нас опитати, тому що ми у кінці списку, а до кінця залишилось 50 хвилин. Unreal, чувак.

– Ну добре, зараз збираюсь і виходжу тоді.

– Тооп, чекаю, – сказав Діма і скинув слухавку.

Вже в коридорі, взуваючись, Наст почув стогін з квартири на горі. «А‑а, А‑а», як вмираючий лебідь стогнала дівчина.

– Хоч би кляпа у рота запхнув, – пробуркотів тихо Віктор, знімаючи окуляри і дивлячись на стелю. – Ну я ж не знав, що там постійно здається квартира, – розвів батько руками, коли побачив, що син дивиться на нього.

– Та боже, – відмахнувся Наст.

Через п'ятнадцять хвилин він, як і обіцяв, стояв у своєму дворі, де на лавці був той самий хлопець, що сидів і при заселенні Яковенків у нову квартиру. Тоді він був у панамі з наліпкою марихуани, а зараз у шапці з такою ж наліпкою. Він сидів і, схоже, що також чекав на когось. Раптом з-за гаражів з’явився Діма, який спершу не пішов до друга, а підійшов до лисого хлопця, в шапці з наліпкою.

– Йоу, Вітьок, – привітався з ним Діма. – Чувак, як справи, все топ?

– Топ? – не то питаючі, не то відповідаючи, проскрипів Вітьок, обличчя якого мало вираз ну дуже неінтелектуальної людини.

Хлопці потиснули руки один одному, і розійшлися, при цьому занурюючи руки знов у кишені.

– О, чувак, привіт, – немов тільки побачивши Наста, привітався Діма.

– Привіт, а це ти тільки що… прямо… продав?! – запитав Яковенко із натяком на наркотики.

– Що? – немов не розуміючи, відповів хлопець, але потім схаменувся і, немов згадавши, що Наст це свій, підтвердив. – А, так-так, продав, все топ.

– А скільки зараз коштує? Ну, скажімо, грам?

– А тобі навіщо? Ти ж навіть не п’єш.

– Та ну, колись, може, спробую.

– О‑о, а давай сьогодні, го?

– Що, курити траву? Ні!

– Та ні, вип’ємо.

– Не знаю, мені здається, що мене знудить. Я коли батькову чарку нюхав, мені вже погано було, а тут ще й пити це.

– А що він пив, твій батько?

– Ну, горілку, – відповів Наст, мовляв: «Ну, а що ще люди п’ють?»

– А, ну це ясно, чого нудило, я сьогодні нам куплю дещо… тобі сподобається, – загадково пообіцяв Діма.

– Одне на двох тільки давай, – трохи занервував Яковенко.

– Не чуди, якщо не сподобається – я сам вижлукчу все.

– Добре, – погодився Наст і хлопці пішли вперед.

«Гупп» – стукнули двері під’їзду і звідти вийшов високий хлопець у військовому одязі, а згодом мініатюрна дівчина-­білявка, що якось кволо човгала за ним.

– О, Маша, – прошепотів собі під ніс Діма. Наст не став питати, звідки Діма знає її, бо здавалось, що він знає взагалі всіх. Яковенко зробив припущення, що певно це та дівчина, яка нещодавно волала над їхніми з батьком головами.