Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– Навпаки, синку, мені потрібно не допустити її виходу на землю, тому що це може призвести до катастрофи, екологічної катастрофи.

– Тобто бажають щось здобувати під землею, а підземні води можуть цьому заважати, я правильно розумію?

– Не просто води, а ціле озеро невизначених розмірів, можливо, що з місто.

– Очманіти! – випалив Наст, вибалушивши очі.

– Отож, а ці ідіоти зробили кар’єр і зараз хочуть будувати шахту в лічених метрах від точки найтоншого прошарку між землею і підземним озером. За їхніми розрахунками десять метрів землі буде відокремлювати весь кількакілометровий кар’єр від його повного затоплення, і не тільки його, а й бозна-якої частки земель, що лежать у низовині. Якщо вода затопить кар’єр та покине його межі – вона стече в низовину, у річку Сіверський Донець, яка в свою чергу вийде з берегів і потопить села, що лежать в низині. Та чим пан Бог не жартує, все місто Сєвєроденьцк знаходиться майже на нулі, тому при поганих обставинах…

– Тато… не вигадуй, – примружився Наст. – За такою логікою, якщо щось там у космосі станеться – величезний астероїд плюхнеться на землю прямо у наш будинок і…

– Тц! – відмахнувся від хлопця Віктор. – Мої колеги теж не вірять. Мені інколи здається, що таким чином я просто легко можу відрізнити людей, у котрих бували погані моменти в житті, від щасливих… – опустив очі батько і вже розвернувся, щоб йти, але Наст вирішив змінити тактику спілкування, в цей раз ставши на батькову сторону. Йому хотілося дізнатись більше цікавого. Цікавість, жага до нових знань – все те, чого йому бракувало всі ці роки під пігулками, що нищили його особистість.

– Та ні, звичайно це жесть, тато, але… – Наст не міг підібрати слів. Йому важко було уявити, як у ще вчорашнього охоронця торгівельного центру вже сьогодні може бути таке відповідальне завдання. – Але чому вони не слухають тебе, хочуть робити так ризиковано?

– Гроші, – з гіркою посмішкою відповів Віктор. – Тому що, синку, те що я вимагаю коштує стільки грошей, – розвів він руки максимально в обидві сторони. – А так, як хочуть вони, коштує вполовину менше. По документам буде звичайно так, як вимагаю я, тому що я гідрогеолог, але по факту буде так, як хочуть всі вони. І ту половину грошей, що залишиться після виділення державою, вони з радістю поділять.

– А тобі дадуть гроші?

– Так, і навіть машину, можливо, зможу купити, але ти так і не зрозумів нічого?

– Ти про що, батьку? Зрозумів, звичайно, що несправедливість, як завжди, у нас вирує.

– Та ні. Ти не зрозумів заради чого все це взагалі роблять, що хочуть здобувати.

– Ну… вугілля, мабуть, чи якийсь метал… тут же всі нібито таке здобувають, ні? – розгублено спитав Наст.

– Ні-ні-ні, – покачав головою батько. – Я тобі скажу це, але ти повинен розуміти, що це мм… – приклав він кулака до рота і серйозно подивився в підлогу, немов вагаючись. – Ця інформація є державною таємницею, і нікому, повторюсь, нікому не можна її казати.

– Добре-добре, ти ж знаєш, тато, я могила, – сказав Наст, показуючи схрещенні пальці обох рук.

– Я знаю тільки те, що ми с тобою вдвох в ній можемо опинитись, якщо про це дізнається хтось сторонній, – пригрозив Віктор, волосся якого за останні місяці ще більше посивіло, і тепер його вигляд був точно за п’ятдесят. Він продовжив пошепки. – Недалеко від міста, на півночі, біля Новодружеська, у місці, де тисячі років тому протікала річка, знайшли алмази. Коли почали з’ясовувати та шукати, то зрозуміли, що більша частина цього скарбу знаходиться під величезним підземним озером, тому потрібно дуже плідно попрацювати, щоб почати промисловий видобуток, в подальшому збут, але це… – він призупинився.

– Що але, тато, – з розширеними баньками, наче кіт у чоботях, запитав Наст, якому було дуже цікаво слухати батька.

– Але якщо все буде як планується… Україна стане дуже багатою державою… я навіть боюсь усвідомити наскільки, просто боюсь. Насамперед, українці… Життя у людей стане набагато кращим, а ці ідіоти- інженери, і всі інші думають про те, як їм хутчіш замінити хонди на лексуси, тьфу, – зробив звук плювка через ліве плече Віктор та невдоволено похитав головою.

З історією батька Наст навіть і не помітив, як Арнольдович заявив про перерву і одногрупники почали щось бурно обговорювати, допоки дідусь-­викладач тимчасово від’єднався від зустрічі.

– Та давайтє у Аліни, пофіг на тєх котов, зато платіть нє надо, – запропонував староста Антон із ніком «Anton».

– Голова, а нєчьо шо у мєня алергія на етіх котов? Я предложіл нормально – хату снімєм возлє трєтєй школи і повісім там, – заперечив Воха, з чорним джипом на аватарці й ніком «AYE».

– Да, давайтє лучше снімєм, – підтримала Іра, пишна дівчинка з кудрявим волоссям.

– Ну давайтє для начала рєшим, кто вообще пойдет, – запропонував староста. – Аліна?

– Да-да, я буду, – відповіла дівчина-­білявка, яка сиділа у перший день Настового навчання біля Антона, і у чий телефон всі дивилися.

– Іра?

– Плюс-плюс, – ввімкнула мікрофон повненька дівчинка.

– Наташа?

– Да, буду, – відповіла білявка з каре, яка разом з брюнеткою Женею сиділа раніше поруч с Вовою, той що Воха.

– Женя?

– Ага, плюс, только в етот раз бєз водкі, ок? – відповіла брюнетка з пірсингом на губах та носі.

– Хорошо, Діма, што ти скажеш? – запитав староста у нового товариша Наста, з яким вони кожного тижня, а інколи частіше, зустрічалися та гуляли по місту.

– Так, я буду, – відповів русявий хлопець, з мішками під очима від недосипу. Судячи з фону, Діма сьогодні вирішив візуально побувати у дощовому Лондоні – крапельки дощу так і застигли на вікнах затишної кав’ярні, в якій він нібито сидів, а годинникова вежа Вестмінстерського палацу заморозилася на відмітці о пів на шосту.

– Уже тєбя Наст украінізіровал? Бистро, однако, хм, – гмикнув Антон і продовжив, змінивши мову. – Наст, друже, а ти як дивишся на це, будеш ти чи ні?