Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

Глава 4 ОДНА НА ДВОХ

Глава 4

ОДНА НА ДВОХ

 

Віктор з самого ранку був насуплений та серйозний. Зробивши собі ранкову каву у маленьку чашечку для еспресо, а сину чай з м’ятою та ромашкою, він сховався у своїй кімнаті, де за закритими дверима голосно обговорював проблеми, пов’язані з новою роботою.

Тим часом Наст зустрічав ранок інакше: з дуже голосними звуками розпачу сповз з дивану, який так і стояв посеред кімнати, куди він його ще у перший день перетягнув. За вікном вже було 15 січня 2022 року. Зазвичай у такі дні Наст гуляв по засніженому Львову разом із другом Савою, але сьогодні Лисичанську було далеко до статусу «засніженого». Маленькі часточки снігу, більш схожі на пил, повільно спадали з небес, і, тільки-но торкнувшись землі, зникали безслідно. Небо, як і у перші дні Настового перебування у новому місті, було чисте, і тільки кількоро хмарок-­баранців пливли у височіні. Сонце, хоч і не було вже тим вересневим, теплим сонцем, але все ж підтримувало проміжні температури між морозом та теплом. Яскраве коло у небі тільки нещодавно вилізло з-за обрію, і тому вулиці міста ще додатково освітлювалися ліхтарями, щоб розігнати нічний смог, який навис над землею. Доки батько на підвищених тонах продовжував вести діалог з кимось по телефону, Наст ходою зомбі з одним напіврозплющеним оком йшов умиватись.

– Я вам кажу востаннє – я цього не підписуватиму! Я вас попереджав і ще раз попереджаю – ви можете зробити жахливу екологічну катастрофу! Мені все одно, що там у вас затверджено! Я вам казав, що це «добре» тільки в ваших рожевих мріях… якщо ви це зробите, мені вистачить гранати, ні, петарди.. та навіть новорічної хлопавки буде досить, щоб затопило тут усе навкруги нашого будівництва. Сотні загинуть! Павлоград затопить – тисячі людей залишаться без житла, ви усвідомлюєте, що коїте?! – Віктор зробив невеликий вдих та вислухав співрозмовника на іншому кінці слухавки, але згодом продовжив. – Я такий заради країни, а ви такі заради себе, – продовжував голосно казати батько, інколи мовчки слухаючи голос у телефоні, який, схоже за все, казав дуже неприйнятні Віктору речі. – До побачення, – сухо попрощався Віктор і додав наприкінці, коли розмова вже закінчилась. – Кінчений ідіот!

Наст ніс вже трохи остиглий чай до свого столу з ноутбуком, де ось-ось повинно було розпочатись заняття. Телефон вібрував від сповіщень бесіди їхньої групи ледь не щосекунди, тому хлопець припустив, що вже все почалось.

Всього тиждень воротар з ФК Львів, сімнадцятирічний Анастас Яковенко ходив у медичний коледж фізично, а весь інший час він, як і всі інші учні, займався дистанційно. Під’єднавшись через «Google Meet», він одразу вимкнув камеру та мікрофон – це була вже класична схема.

– Доброго ранку, студенти! Сьогодні ми поговоримо про гострі стани, а саме.. – почав дуже кволо, скрипучим старечим голосом дідусь-­викладач. – А саме про опіковий шок. Анафілаксію… кх-кх, – відкашлявся той. – Як реагувати, з чого почати і як невідкладно надати першу допомогу.. ось. Ну, почнемо з історії..

«Боже, яка історія?» – думав про себе Наст, « Що там невідкладно він встигне зробити? Ну, можливо, заснути він терміново й може на кріслі-­качалці, але не більше».

Останніми днями хлопець часто став помічати, як незнані до цього емоції, такі як лють, розпач, щастя і, можливо, закоханість, накривали його з головою. Справа в тому, що, не зважаючи ні на що, Наст вирішив не приймати пігулки. Це надало йому відчуття немов з нього зняли кайданки, здавалося, що все стало яскравіше, емоції вирували у ньому. Навіть груди стали наповнюватися повітрям більше ніж це було раніше, здавалось йому. Але батько не повинен був здогадатись. Майже кожного ранку Яковенко молодший придурювався перед батьком немов прийняв пігулку: загальмовано відповідав, казав всілякі дурниці, щоб показати, що його думки сплутались між собою, та інколи навіть трохи перегравав так, що одного разу батько з жалю купив сину кілограм його улюблених цукерок «яйце», де білий шоколад ззовні немов білок, і щось смачне жовте всередині, схоже на жовток. Наст відчував як він змінився, але навіть не здогадувався наскільки сильно.

Раптом батько увійшов в кімнату, саме в той час як Арнольд Арнольдович, лектор з невідкладних станів, розповідав про свого найліпшого друга дитинства, який нещодавно помер, а Наст, тим часом, просто продивлявся маленький кружечок аватарки дівчини з ніком «Lira_mira 13_09», у якої, як і у інших, була вимкнена камера. У цьому кружечку дівчина в синіх джинсах кльош, білих кедах «Converse» та білому кроп-топі стояла перед Ейфелевою вежею та показувала жест «Peace» у камеру, зігнувши при цьому одну ногу в коліні, та дуже гарно посміхаючись посмішкою, в яку важко було не закохатись. «Анафілактична краса» – подумки підсумував Наст.

– Що у вас там зараз? – почав діалог батько, щоб трохи відволіктись від робочих неприємностей.

– Невідкладні стани.

– Зрозуміло..

– А що там ти так сварився, тато? Все нормально? – запитав чорнявий хлопець. Блонд фарба з його волосся давно вже змилася.

– Та так собі. Я просто вкотре усвідомив, що складно в нашій країні мріяти про світле майбутнє, коли вісімдесят, якщо не дев’яносто, відсотків людей думають не на сто років вперед, а на сьогодні і наступні десять днів.

– А можеш більш конкретно розповісти, я просто погано розумію без прикладу? – обережно підібрався хлопець. Він досі не знав майже нічого про таткову роботу, і ніяк не міг розколоти старого, тим паче, що Віктор повністю перестав пиячити.

– Ти ж пам’ятаєш в чому полягає моя професія, синку?

– Ну, ти гідрогеолог, тобто гідро це вода, то ти з водою працюєш?

– А гео це земля, тобто я працюю з водою, що знаходиться під землею.

– Угу, – промуркотів Наст і зробив дуже зосереджений вигляд, хоча йому і справді це було більш цікаво, ніж спогадки Арнольдовича про морозиво за двадцять копійок, з яким зараз жодне не порівняється. – Тобто тобі потрібно якось здобувати цю воду з-під землі?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍