Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

Хлопець з великою кількістю маленьких шрамів на обличчі нічого не відповідав, але почервонів і німо витріщився в одну точку на парті.

– Добре, якщо всі є, я, нарешті, почну. По-перше, я бачу, в нас новий хлопчик, який забуває надягати халат і вимикати телефон перед входом в аудиторію. У вашому місті в медичному коледжі можна було так робити? – риторично запитала вчителька не те, щоб зі злістю, а просто тому, що вчителі люблять таке. Отримавши відповідь «ні» хитанням Настової голови, вона продовжила. – Отже, мене звати Олена Юріївна, я викладач на кафедрі фармакології та фармації і в цьому семестрі мучитиму вас. Діти вже мене знають, – вона вказала рукою на купку студентів і дівчата, як зірвавшись з ціпок, почали кивати головами, як песик, якого водії маршрутки тримають на торпеді. – А ви трохи затрималися, але це не страшно, ми все вивчимо і на наступному тижні вже напишемо модуль, хе-хе-хе, – радісно підсумувала Олена Юріївна, а дівчата, чиїх імен Наст так і не дізнався, змінили кивання головою на смуткове «ХМММ» мукання. – По-друге, якщо на цьому тижні продовжиться така ж динаміка захворюваності, то ми, на жаль, будемо вимушені відправити вас знов на дистанційне навчання.

В цей момент всі почали радіти, улюлюкати, жартувати, але Наст не звертав уваги. В аудиторію ввійшла дівчина. Час, здавалося, трохи сповільнився, хоча можливо пігулки ще діяли. Якщо описувати зовнішність спізнілої дівчини за математичними параметрами, то Наст не знав тих чисел, де після одиниці йде безліч нулів, тому що він був більш істориком ніж математиком. Якщо зовнішність описати словами, то Яковенко, який доволі рідко лихословив, не знайшов би у своєму словниковому запасі того слова, щоб підійшло. Але можна спростити все і сказати так: до аудиторії увійшла дуже вродлива дівчина, брюнетка, чиє волосся було ідеально рівно укладено й струїлося при кожному русі голови, на зріст біля 170 см, з дуже витонченою фігурою, худорлява, але й жіночна. Обличчя – немов якусь принцесу із фільмів «Disney» перемістили у реальний світ… у Лисичанськ. Маленький ніс, великі виразні зелені очі, пухкі блідо-­рожеві губи. Шкіра була ідеальна, світла, з легким, ледь помітним рум’янцем на щоках. З її одягу можна було зрозуміти, що дівчина точно не бідує. Сарафан «Dolce Gabbana» з білими ромашками, який вишукано підкреслював фігуру дівчини та босоніжки «Prada», у які були взуті довгі витончені ноги, доводили той факт, що запізніла, м’яко кажучи, виділяється серед усіх за статусом.

– По-п’яте, досить палити в аудиторії доки мене немає, досить взагалі палити! – яро продовжувала Олена Юріївна, поки Наст намагався зрозуміти як він так відволікся, що не почув «по-третє» і «по-четверте». – Ну і по-шосте, Ліро, раджу вам більше не запізнюватися, незалежно від статусу батька, ви поки що студентка, і маєте такі ж обов’язки як й інші студенти!

– Та добре, вибачте, – насупивши брови, відповіла красуня, що тільки-но зайшла.

– Дмитро певно вже заслуговує на прогулянку, він тут вас адвокатує кожного заняття, хе-хе-хе? – вже доброзичливо спитала Олена Юріївна, щоб знизити градус напруги, чим знову спровокувала хвилю смішків, кивань і легкого галасу, в той час як сам Діма почервонів ще сильніше і більш напружено почав вдивлятися в якусь невідому точку на парті.

– Ето вряд лі, – тихо пробуркотіла Ліра собі під ніс, але Наст почув.

– Юдін, наступного разу вам потрібно заходити до Мірової додому і супроводжувати на пари, бо ви завжди приходите вчасно, а вона… хе-хе-хе… продовжувала викладачка, відчувши, що ця тематика розбурхує десяток.

– Так я ж не проти, Олено Юріївно, хай каже адресу, – під загальні смішки дещо лукаво відповів голос за спиною в Яковенка.

– Ліро?! – награно знітилася викладачка.

– Угу, – прогуділа та, не здіймаючи очей від телефона, – Сєвєр, шосе Строітєлєй… восємь, – закінчила дівчина під ще більший сміх та галас в аудиторії.

Як зрозумів Яковенко, це був якийсь місцевий жарт, тому що він зовсім його не второпав, на відміну від усміхненої викладачки та помідорного Діми, що застряг очима на якійсь точці і тільки й зміг, що видати:

– Нєправда, – тихесенько під ніс.

У цей день фармакологія була єдиною парою, тому після занять всі швидко зібрали речі і пішли на свіже повітря. Небо було блакитне і лишень декілька маленьких хмаринок майоріли вдалині. Сонце вже не припікало, тому було дуже комфортно йти майже порожніми вулицями додому і пригадувати цікаві моменти, які сьогодні були на навчанні. Найцікавішим звичайно ж була дівчина, яка з першого погляду дуже сильно сподобалася Насту. Ліра. «І ім’я таке цікаве», – думав хлопець, йдучи вздовж тополь та фантазуючи про можливе знайомство з нею.

– Ей, чувак! – почув Наст за спиною знайомий голос. – Тобі куди йти?

– Туди, – показав Яковенко пальцем напрям до свого дому.

– О, і мені туди, – кивнув Діма. – Чувак, ми, до речі, так нормально і не познайомилися, мене звати Діма.

– Наст, – хлопці потиснули руки одне одному.

– Я ж, бляха, і не знав, що ти реально зі Львова, думав, що бед-тріп якийсь зловив просто, – щиро зізнався хлопець з фінгалом біля брови.

– Я навіть і не розумію, про що ти, але так, я справді зі Львова і то справді були звичайні пігулки.. ну не звичайні, але не те, що ти думав, – з посмішкою відповів Наст.

– Тооп, – протягнув Діма. – Ну я тоді буду з тобою українською балакати, може інколи будуть проблеми, але мене в сім’ї вчили спілкуватися…

– Та ти класно говориш, – підбадьорив Наст нового знайомого.

– Топ, – ще раз с усмішкою сказав Діма, схоже «топ» було його словом-­паразитом, як і слово «чувак». – Чувак, хочеш я тобі про Лисичанськ розповім, а ти мені про Львів?

– Давай, Дім, залюбки.

– Хух, ну почнемо з історії. Колись давно тут була перша залізорудна шахта, яка мала назву «Лисяча Балка»…