Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– Що? – недочув і не зрозумів Наст.

– Ну, під кайфом, я ж бачу, аж українською заговорив, я пам’ятаю, якось грибів із знайомим з району зжерли… Вітьком… нормально так… так ми вигадали свою мову і спілкувались десь півгодини на вигаданій мові, – пригадав співрозмовник Наста історію з посмішкою на обличчі.

– Та ні, що ти мелеш… я… хе-е…- тяжко видихнув Яковенко. – Цей… зі Львова просто, – Наст знову примружив очі, тому що думки просто розтікалися. Наступав пік дії пігулки. – Я цей… е-ххх… – він розтер обличчя долонями так, що воно аж почервоніло. – Я просто п’ю пігулки… для здоров’я, і в них побічна… того… цей… дія така, хмм, – він знов заплющив очі.

– Ага, – вже без посмішки продовжив хлопець у м’ятому халаті. – Цитрамон мабуть, так? – Риторично запитав він і підійшов впритул до Наста. – Чувак, тєбє толкнулі жосткій хімарь… повєрь, уж я-то знаю, – зробив невеличку

паузу турботливий хлопець. – Єсли нужен будет нормальний продукт, піши сюда, – з цими словами він засунув у кишеню джинсів Наста щось і швидко пішов по коридору вперед.

Наст був наче у двох реальностях, тут у Лисичаньску і, паралельно, десь у себе вдома у Львові. Зараз він і не пам’ятав, як опинився тут на східній Україні, де майже ніхто не спілкується на його мові, де він нікого не знає. Здавалося, що все це сон, він навіть не пам’ятав, як потрапив сюди. «Який взагалі там кабінет, триста сьомий чи триста сімнадцятий?» – думав хлопець, кволо кульгаючи вперед і продивляючись все навкруги. Стіни оливкового кольору зі злущеною деінде фарбою свідчили про частий контакт з тілами учнів та іншими предметами. З протилежного боку від оливкової стіни були кабінети, починаючи з триста першого і далі, по порядку, з рівною до міліметру відстанню між дверима.

«303, 304, 305, 306, 307, 308, 309», – рахував Наст, доки не вперся у стіну з вікном і надламаним підвіконням. « Хмм, все ж таки 307», – подумав хлопець і зробив поліцейський розворот.

Увійшовши до кабінету, він побачив доволі невелику групу людей в халатах, які схилилися над якоюсь дівчинкою і вдивлялися в її телефон. Один тільки хлопець сидів осторонь інших і роздивлявся щось у своєму телефоні.

– Ну і создайотса вопрос, когда еті умалішонниє поймут, што нам пора вєрнуться на дистанционноє, корона опять заражаєт всєх нєрєально бистро, – обурювалася білявка, до телефона якої прикули погляд студенти.

– Да-да, – закивали всі, погоджуючись з одногрупницею.

– Всім привіт, це восьма А група? – задав питання в аудиторію Наст, трохи спершись руками на першу парту, щоб не хитатись. Він зібрав всю волю в кулак, щоб вимовити фразу на одному подиху, не пригальмовуючи й не цейкаючи.

У відповідь всі дружньо закивали головами: хтось беземоційно, деякі не підіймаючи голови від телефона, а

дехто з неприхованою цікавістю роздивляючись нового

однокурсника.

– Мене Антон звати, я староста цієї групи, – привітався першим хлопець, трохи нижчій за Наста, але ширший в плечах, з білявим волоссям, укладеним у правий бік.

– Наст, – потиснув руку новачок.

– Та я знаю, нам вже сказали, – з ввічливою посмішкою покивав староста.

– Ти со всємі такой сладусік, ілі только с тємі, кто бліже к западу? – неприязно вимовив дуже коротко стрижений хлопець, біля якого сиділо багато дівчат. З‑під його розстібнутого халата виглядали майка та шорти, завдяки чому можна було побачити безліч тату, здебільшого з тюремним змістом, таким як павутиння навколо колінної чашечки із маленьким чорним павуком на периферії. Дівчата біля нього тихенько захіхікали. – Тошка уже і на укрАінском заговоріл, ге-ге, – зверхньо продовжував тату-мен під щирі, і не дуже, посмішки дівчат.

– Успакойся, а! – почав нервувати староста, в той час як провокатор невимушено дістав електрону цигарку і затягнувся прямо посеред білого дня в аудиторії.

– А то што ти сделаєш, а? За оценку нє договорішся, ге-ге-ге? – заржав той, видихаючи дим від електронки. – Корочє, западний, меня зовут Вова, для блізкіх Воха, усьок? – простягнув він руку з розчепіреними пальцями.

– Ага, – сухо відповів Наст, до нього по троху вже поверталася нормальна свідомість і усвідомлення того, що коїться.

– Ну все, сідаємо всі за парти, вже п’ять хвилин про-йшло! – вчителька швидким кроком рушила до свого столу і раптом зупинилася. – Молодий чоловіче, а ви в медичному коледжі знаходитеся чи може в якомусь зварювальному технікумі? – звернулася вона до Наста, який досі стояв у джинсах та футболці посеред парт.

– В медичному, вибачте, – перепросив хлопець і хутко почав одягати халата, сівши, при цьому, за незайняту парту перед хлопцем, який також сидів один.

– Я хотіла зробити важливе повідомлення, по-перше, чи… – почала вчителька, але раптом:

«ТРР-ТРР ТРР-ТРР» – заволав будильник Наста, який свідчив, що п’ятнадцять хвилин побічного ефекту минули. Хлопець метушливо став порпатися у кишені й не з першого разу спромігся відключити волаючий на весь клас телефон, в той час як вчителька вже почала потроху виходити з себе, а хлопці та дівчата просто невдоволено хитали головами.

– Вибачте, ще раз, – прошепотів Наст.

– Я сподіваюся, це був останній раз, коли мене перебивають, – суворо сказала вчителька ніби всім, але новачок розумів, що адресовано саме йому. – По-перше, кого в нас сьогодні немає? Староста?!

– Так-так, – схаменувся Антон. – Всі є, окрім Ліри.

– Ліра просто запізнюється, вона скоро буде, – пролунав позаду Яковенка знайомий йому голос. Хлопець повернувся побачити, хто це сказав, в той час як по аудиторії про-

йшлася невелика хвиля смішків. Виявилося, що за якусь Ліру одразу вступився той самий хлопець, який підозрював Наста у прийомі наркотиків, і радив щось, але новачок вже і не пам’ятав, що саме.

– А ви, Дмитро, я так вже зрозуміла, її особистий адвокат? Хе-хе, – пожартувала вчителька, після чого аудиторією ще раз прокотилася хвиля смішків та кивань головами.