Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

Наступні десять хвилин пройшли в мовчазному напруженні. Хоча, кажучи відверто, напруження відчував тільки Дмитро, та аж ніяк не Наст, який з посмішкою роздивлявся все навкруги.

– Ти ж запам’ятовуй дорогу, тому що я до ночі буду ще працювати по Сєвєру, – зауважив Діма.

– О, так ми ще і туди йдемо? – злегка протверезівши, запитав Яковенко.

– Ми вже майже прийшли. Ще хвилин двадцять.

Наст був здивований, він і подумати не міг, що приблизно за годину можна дійти з одного міста в інше.

– А я так і не зрозумів, навіщо ти працюєш так багато? Це все ж таки дуже небезпечно, – запитав Наст, тому що його досі цікавила ця тема.

– Ну, в плані безпеки згоден, інколи буває дуже важко. А так я вже тобі казав, хто мені подобається, і якого рівня ця людина в фінансовому плані. У мене залишилось півтора року, щоб заробити на те, щоб переїхати за нею у Лондон. Та й Ігорю – дяді моєму довести треба, що я можу…

– Ліра поїде у Лондон?! – Яковенко почув лишень те, що його насправді цікавило, й неначе сторожовий пес, зірвався з ціпок.

– Так, чувак, вона сто разів вже казала. Там буде складати іспити у медичний університет, батько все сплачує. Там просто шалені кошти.

– А як ти плануєш без знання англійської поїхати до Лондона?

– Вай ю сапуос зет? – запитав Юдін смішно англійською.

– Ти забув поставити дієслово в питанні.

– Та пофіг. Короче, я нормально шарю англійську, чувак. Не топово, але гадаю пара днів у Лондоні.. акліматизація, все таке… і буде все топ.

– Зрозумів. То в тебе план надійний як швейцарський годинник?

– Ха-ха-ха, так чувак, саме так, – посміявся Діма, розуміючи, що його план не зовсім-то надійний. – Ні, ну насправді, реально мрію знати англійську – прям щоб шпрехати так, знаєш.. як Емінем, типу.. ну, так.. топово.

– Мені здається, успіхів в мові здобуває той, хто хоче її вчити, а не знати, – зауважив Яковенко і залишився без відповіді.

Пройшовши вздовж балок та висохлих озер до кільцеподібної дороги, Діма завернув ліворуч і запитав:

– Ти мене нещодавно на рахунок безпеки моєї питав.

– Ну.

– Ну так ось, мене вже тиждень як пасуть під домом.

– Хто?

– Хто-хто, поліція. Я хотів чисто спитати, може в тебе є якесь сховище, де я б міг дещо залишати, а ти мені потім по частинах би це виносив, коли мені буде потрібно?

Наст одразу згадав про сховище під своїм диваном, але тверезість потроху поверталася до нього.

– Та начебто не було ніяких, – збрехав він. – Та і взагалі, страшнувато таким промишляти. Якщо спалять – це мінус навчання, якщо не взагалі мінус свобода.

– Ну, ти ж розумієш, що я тобі це не за просто так пропоную, гроші будуть великі за це. Хоч ризики і справді є, – підтвердив приятель, покивавши головою.

– Ну, а скільки, якщо не секрет? – Наст потер трьома пальцями, натякаючи на гроші.

– Дуже нормально, можливо не стільки як заробляє твій тато на бриліантах… – Наст аж скривився на цих словах, згадавши, як швидко від половини пляшки «Рево» розповів державну таємницю Дімі. – Але теж більш менш. Ну давай так, від тисячі доларів це точно.

Наст пригадав, як благав батька купити йому телефон «Huawei» за сто доларів, ідучи у куртці за сімсот гривень, що батько купив три роки тому на базарі, кросівках за сімсот п’ятдесят, та джинсах за двісті з секонд хенду, проте, намагався не видати емоцій, коли дізнався, що у сімнадцять років з’являється можливість заробляти такі гроші.

– Ну, давай я трохи подумаю, і потім тобі скажу, добре? – Наст намагався оддійти від шоку.

– Ок, я ж взагалі не наполягаю, чувак, як хочеш, – піднявши руки, сказав Діма, немов демонструючи свою відкритість і відсутність тиску на Наста.

– Стривай, а ти що, один працюєш?

– Ні, звичайно є і інші очі…

– Хто?

– Але, ми не знайомі одне з одним… – проігнорував питання Яковенка Юдін. – Навіть не знаємо ніків, тільки павука всі знають.

– Кого?

– Це найголовніший тут… на Луганщині. Ніхто його не бачив, але він точно не наш однолітка, хех… – посміявся з незрозумілої Насту причини Діма. – Все на папері йому, все в конвертах… не сучасний він павучок, я гадаю… – на півтона нижче вимовив Юдін й озирнувся по боках, щоб пересвідчитись, що більше ніхто не чує.

– М‑м, – прогудів Яковенко. Йому стало справді моторошно від усіх цих членистоногих.

Хлопці пройшли приблизно половину сусіднього міста. Тут Діма показав стадіон і школи, клуби і лікарні. Сєверодонецьк здавався Насту трохи більш жвавим містом ніж Лисичанськ. Більше людей, більше будинків, магазинів тощо.

– А що ти будеш робити 23-го на цій тусовці? Ти ж там ні з ким не спілкуєшся, – запитав Наст.

– Ну, по-перше, там буде багато різних людей з інших підгруп, та молодших курсів, – почав Діма. – А, по-друге, Ліра повинна зайти на годинку за своєю колонкою – в неї непогана джібіелька, ми завжди позичаємо на якісь святкування. Ну і, по-третє.. – він занурив руку у глибоку кишеню куртки і дістав цілу купу маленьких zip-пакетиків, наповнених якимись речовинами, кольори яких здебільшого були зелені та білі.

– А‑а, зрозуміло, – протягнув Наст.

– Угу, – покивав русявий дилер. – До речі, мені вже пора йти, тому… нам потрібно прощатись. Дякую, що знайшов час на мене в перерві між видобутком діамантів, – Наста знов пробрало зсередини.

– Тихіше, – прошепотів темноволосий хлопець. – Я ж сподіваюсь, ти розумієш, що нікому не можна казати цю інформацію.

– Та ти шо! Я – могила! – приклавши руку до серця, пошепки присягнув Діма.

– Добре, тоді до зустрічі, – попрощався Наст, згадуючи, як сьогодні зранку казав татові ті самі слова, що зараз йому сказав його, як він вважав, друг.

– Давай, до зустрічі, – відповів друг-дилер, зробивши жест слухавки, коли великий палець та мізинець випинаються, а три інших зігнуті до долоні. Приклавши «слухавку» до вуха, він додав пошепки, – якщо погодишся, телефонуй.