Хелена Хайд - Проклятий ректор і я, або Караоке в крижаній академії, Хелена Хайд

Розділ 6. Я нічого не скажу!

— Лорде ректоре, благаю, не треба! Мені соромно! — схлипнула я, задихаючись від хвилювання і такого лякаючого почуття.

— Соромно? — посміхнувся лорд Поплавленс, ніби змій-спокусник, крутячи у мене перед носом мікрофоном. — Чи вам говорити про сором, студентко? Хочу нагадати: ти робила вже достатньо речей, щоб перестати так мило бентежитися від моїх безневинних забав. Хоча знаєш, продовжуй соромитися! Мені це навіть подобається, — прогарчав чоловік, прикусивши мочку вуха, і з підлим задоволенням слухаючи стогін, який вирвався при цьому з моїх губ.

 Я була повністю безпорадна. В одних тільки білих коротких штанцях, білих туфлях на шпильках, колготках в сіточку і білій кофтині з відкритим животом, поверх яких ректор накинув яскраве боа бурякового кольору. Сидяла на великому чорному фітнес-м’ячі в центрі невеликого підвищення в кутку підвалу, декорованому під імпровізовану сцену. Коли ректор під час одного зі своїх візитів помітив його, то заявив, що обов'язково використовує наступного разу. Тоді я не зрозуміла, як він збирається його використовувати. А тепер усвідомила, що краще б і не розуміла!

Грудень наближався до свого кінця, а разом із ним — поточний рік та перший семестр мого навчання в Таємній Крижаній Академії. Я досі залишалася незайманою… але при цьому — не непорочною! Тому що стала іграшкою чоловіка, який не тільки не був моїм чоловіком, а й, очевидно, ніколи не збирався зі мною одружитися. Лише снігу за стінами замку було відомо, чому він досі жодного разу не розв'язував на моїй шиї білу стрічку претендентки на звання членкині клубу його мазунок, і не оволодів мною силою.

Скрикнувши, я відкинула голову, коли ректор тугіше затягнув боа. І одним легким рухом запустив на принесеному до кімнати плазмовому телевізорі свій кліп «Антарктичний борщ» з адаптацією під караоке.

— Прошу вас, зупиніться, це занадто! — знову благала я, тремтячи всім тілом, наче спіймана пташка.

— Тоді, може, наша погана дівчинка захоче пом'якшити своє покарання і таки розповість, що вона робила в закритій секції старої бібліотеки академії? — простяг чоловік, розстібаючи верхні гудзики свого білого піджака, закастомленого стилізованим під графіті розписом.

— Мені просто було цікаво! Я не знала, що туди не можна!

— Брешеш, — посміхнувся лорд Поплавленс, силоміць вкладаючи мікрофон у мої руки! — Отже, граємо в мовчанку, га?

У передчутті облизавши губи, він повернув моє обличчя до екрану, позбавляючи мене можливості відвернутися і не дивитися на вступ до кліпу, перегляд якого точно б не схвалила моя матінка.

— Востаннє повторюю своє запитання по-доброму, студентко Мальва, — прогарчав ректор. — Відповідай, що ти там робила?

Скориставшись моїм мовчанням, Мирослав Поплавленс прикусив шкіру на моїй шиї.

— Я справді... справді гуляла там просто з інтересу! — схлипнула я, задихаючись від своїх стогонів. Стогонів, які з підвалу, напевно, ніхто не міг почути. — Повірте мені, я не зможу!

— Тоді достатньо лише сказати правду, — перервав ректор. — Адже хто-хто, а я чудово відчуваю, коли ти брешеш, — додав він, проводячи по моїм губам мікрофоном.

А все, що залишалося мені, це схлипувати — від збудження та розпачу. Тому що я ніяк не могла сказати йому, що мої пошуки в забороненій секції старої бібліотеки пов'язані з тим, що я кілька місяців тому знайшла у своїй підвальній кімнатці!

— Що ж, студентко Мальва, якщо ви не хочете покаятися, мені доведеться повноцінно покарати вас, — простяг чоловік, відступаючи від мене на півкроку. Щоб я залишилася віч-на-віч з екраном, де ректор починав свою вакханалію, оточений молодицями в рудих перуках, які танцювали звабливі танці у величезних червоних бляшанках з намальованими білими горами та написом: «Антарктичний борщ».

— А може ви… краще візьмете мене силою? — тремтячи, пробелькотіла я.

— Поки що ні, — підступно кинув ректор. — Хоча я знаю, ти хочеш, шалено хочеш, щоб я нарешті взяв тебе, хтиве дівчисько, що грає в скромницю, — додав він, хапаючись пальцями за розпатлане світле волосся на моїй потилиці, змокле від поту, коли лише кілька хвилин тому я співала «Мамину скумбрію» та «По вісім гривень»! — Якщо чесно, я й сам поки не знаю, чому все ще панькаюся з тобою. Тожтерпи, поки момент не настане, і задовольняйся малим, — прошепотів чоловік у мої губи, перш ніж його язик проник у мій рот з агресивним поцілунком!

Хочу?

Хочу?

Та як такого взагалі можна хотіти? Як можна хотіти займатися цим, ще й до весілля?

...Як можна так жадібно, так шалено відповідати на поцілунки, солодко борючись із цим вологим, безсоромним язиком?

— То яким буде моє покарання, ректоре? — слабо прошепотіла я, коли чоловік розірвав поцілунок.

— А ти нетерпляча, — реготнув він, наче п'яний. — Тепер здогадайся, що тобі доведеться робити за те, що була такою поганою неслухняною дівчинкою! — Видихнув чоловік. — Співай! І будь сьогодні вночі моїм бурячком!

— Все, що не росте на антарктичному городі,

З любов’ю щедро сюди баржами везем.

Радієм, що живемо у суворій цій природі,

Коли смакуєм нашим антарктичним ми борщем..

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍