Вадим Булава - Долина Крижаних Сліз, Вадим Булава

Здавалося, секунди ставали годинами, а процес очікування перетворювався у справжню кару, яка наповнювала усе тіло адреналіном і водночас страхом.

Страхом того, що все вже втрачено.

– Зв’язок же йде, чому він не відповідає?

– Я звідки знаю? Ти сама бачиш щось дивне коїться, – Фред рукою показав на мерехтливу лампу неподалік від них. Вона стояла на столику, але саме її існування вже чимось насторожувало, – Цього раніше не було. Буквальну пару секунд тому вона немов зламалася.

– До речі, тут вона така не одна! – Тремтячим голосом крикнула Енн, заглянувши за колону, – Їх тут багато, чорт забирай! Фред, негайно забираймося звідси! – У ту ж мить востаннє спалахнула центральна люстра – і вся зала занурилася у темряву. Музика також зникла. На одну мить у залі стало так тихо, як не було ще ніколи, проте вибух здивування викинувся вже наступної секунди, коли всі зрозуміли, що зникло світло.

У руках Фреда завібрував якийсь прилад. Вражений таким неочікуваним поворотом він не одразу збагнув, що це, але вже за мить все стало на свої місця. Щастя вирвало з його грудей у наступних словах:

– Енн, він вийшов на зв’язок! Він існує! Майкл з нами!

– Агов, ви чуєте мене? – Долинуло з рації, – З вами все норм? Багато розповідати, але мені вдалося переночувати у лісника, і я вже дістався шахти, яка є ключем до розгадки цього прокляття!

– Майк! – Енн підбігла до приладу, не вірячи своїм очам. Синя кнопочка на рації показувала, що зв’язок налагоджено, – Скажи: що за чортівня тут діє?

– Як я й говорив – це та невідома сила, про яку я говорив. Я не знаю, хто саме вони, але мені відомо, як їх зупинити!

По всій залі загорілися сотні ліхтариків. Минулий сміх немов рукою зняло. Дехто навіть не зрозумів, що світла вже немає, проте за вікном в інших будівлях все горіло так само добре.

Раптом, звідкілясь здаля, немов з-під стелі почулося декілька гучних звуків, немов хтось постукав по мікрофону. Оглушливий звук змусив залу зануритися у повну тишу. Всі насторожено дивилися одне на одного. Якесь дивне почуття паранормальності усіх цих подій тепер поділяли вже всі присутні у Залі.

– Вітаю усіх присутніх! – З верхніх динаміків, які нещодавно були джерелом музики, тепер звучав низький бас, явно видозмінений від реального, – Впевнений, ви всі шоковані, чому зараз я прийшов і зірвав вам свято, – Нотки сміху, які виривали з його вуст були вкрай помітними. 

– Що за?

– Та помовч, він же говорить щось! 

– Якого біса за витівки? Як він вимкнув світло і що йому треба? До того ж це ніби не якийсь там культист чи демон. Тоді хто це?

– Мабуть, для вас усіх стане великим шоком той факт, що дванадцять років тому на місці, де ви зараз святкуєте, загинули декілька сотень людей. Декілька сотень, що загинули саме через лавину, яка своєю чергою теж була спричинена деяким цікавим фактором. – В залі почалося перешіптування, проте більшість слухала, не маючи змоги й поворухнутися. Ноги та руки не слухалися. Зараз працювали лише вуха, – Цим фактором було багатостолітнє існування у цій долині Місця Обрядів, де ми проводили наші свята, вшановували наших святих та проводили ритуали. Все змінилося, коли це місце населили люди. Ні, ви не просто колонізували всю долину! Ви просто знищили усе пов’язане у ній з нами та вигнали нас геть, назвавши нікчемами, що досі вірять у надприродне… – Його голос пробирав до кісточок. Він був чіткий та настільки крижаний, що навіть Фред, який розбирав у звукових ефектах, не зміг би зробити кращого, – З того часу кожні дванадцять років ми приходили знову. Спочатку забирали одиниці, потім десятки… А закінчилося усе сотнями! – Голос закричав так, що Фред й Енн закрили руками вуха. Було враження, що вушні перетинки от-от не витримають.

– Але все змінилося. Пройшли ще довгі дванадцять років, за які ви жодного разу навіть не загадали про тих, хто загинув тут, хоч я вже мовчу про те, що мали б згадати і нас – справжніх володарів цього місця. Повірте, це більше не триватиме довго, адже опівночі, о першій хвилині 2025 року лавина, що стерла з лиця Землі це містечко раз, зробить це ще раз! – Фред, Енн та Майкл одночасно закричали. Так само як і всі, хто слухав це повідомлення. Крик здійнявся такий, якого досі не бачив світ. Двері рвучко відчинилися і надвір повалили люди, переполохані таким жахливим поворотом.

Усі очікували, що хтось щось скаже, що ці слова не залишаться проігнорованими, та напруження було вже максимальним. Його стримати було практично нереально, як і всі ті думки, які рвалися нагору.

– До Нового Року ще рівно 5 годин. – Повідомив Фред і відвернувся у вікно, де небо досі майоріло стількома кольорами.

– Ні, це не кінець… Звичайно, часу мало, а я ще навіть не розпочинати похід під землю, але! – Майкл особливо наголосив останнє слово, – Я можу запевнити вас, що я докладу усіх сил, аби дістати ту річ, яка врятує нас.

– Та чому ти такий впевнений у своїх силах? – Енн крикнула у рацію таким тоном, від якого холола кров. Здавалося, надії вже нема, проте якщо вірити Майк, шанс досі був, – Чому ти думаєш, що саме ти зможеш все це вирішити? Невже ти віриш, що можна подолати їх усіх?

– Я вірю тому, що я знаю кожний їхній крок наперед, починаючи від нашого першого дня, від тих знаків! З того дня, коли ви не вірили мені! Ви подумали, що все це безглуздий жарт, тому це я мав би зараз над вами сміятися, та я не зроблю цього. Я закінчу це раз і назавжди, адже я точно знаю одне: як би страшно не звучали усі ці погрози чи знаки, це все – тільки початок…