Вадим Булава - Долина Крижаних Сліз, Вадим Булава

Розділ 10 “Спуск”

Холод був нестерпний. Ніч ніби взяла собі за мету заморозити усіх, хто зараз був не вдома. І варто визнати, у неї це добре вдавалося. Куди не подивись – ані людини. Ліс дійсно порожнів, хоча п’ять хвилин тому Майкл би так не сказав.

Все ж якась небачена сила могла з’явитися, проте вона швидко збилася зі сліду, що й врятувало нічного мандрівника.

Рація продовжувала видавати звуки пошуку сигналу, але безрезультатно – після останніх почутих слів незнайомця, Майкл одразу зрозумів, чому Баррі так хвилювався.

 

– Він був правий увесь цей час. Чорт, а я ще й подумав, що всі ці історії про культ Вейдзо – нісенітниця… – Він важко зітхнув і звернув свій погляд у бік темряви печери, яка колись була шахтою. Зараз же, з першого погляду, так вже не скажеш. Декілька дерев’яних опор і рейки для вагонетки ще могли створити таку-сяку ілюзію копальні, але не більше. – Схоже доведеться поспішати. Якщо о дванадцятій годині ночі це насправді почнеться, то всі ми у великій небезпеці, хоча навіть після всього цього цей тип, що попереджав нас, не здається мені авторитетним. Врешті-решт оті його слова про ту лавину, що була дванадцятьма роками тому – абсолютна вигадка. Звичайно, є вірогідність, що це просто залякування, але сам факт можливої атаки Культу набагато реалістичніший. – Він увімкнув ліхтарик на телефоні, і усе приміщення одразу вийшло з темряви. Павутина вкривала стіни й навіть стелю. Пилу було незрівнянно багато, а ящики стояли один на одному, від чого їхня кількість здавалася ще більшою.

Повсюди чулося крапання води зі стелі. Ці звуки відбивалися луною, та й звучало це доволі моторошно.

Хлопець розгорнув карту, поклавши її на великий камінь неподалік входу. Його палець переміщувався від однієї позначки до іншої, а очі уважно вивчали кожний поворот. 

Декілька разів він оглянувся назад – щось змушувало його перевірити, чи нема часом за спиною кого-небудь.

– Якщо я пройду тут, по цій розширеній частині, я можу набагато швидше дістануся Каменю Забуття, – він пильно подивився на червоний хрестик, позначений у якійсь маленькій кімнаті – немов таємній, – Він реально так близько до виходу? Ні, це просто нечувано! Якщо я правильно розумію масштаб, то тут немає чого йти! – З певним ентузіазмом та деяким занепокоєнням Майкл хутко сховав карту в рюкзак і тихо ступив далі. Кожен свій крок тепер він намагався робити не таким голосним, та й ступав він тоді, коли крапали краплі, аби ті, хто були всередині, не могли б його почути. Та чи були хтось всередині? Чи закинуте це місце? І де ж ті окультисти взагалі? Він відчував, що щось тут явно не так, що таким простим вихід вже не може бути, що хтось бреше і… як би дивно це не звучало, думки підказували, що окультисти – це тільки вершина айсберга. Щось значно гірше мало знаходитися в серці цієї долини, в її минулому.

 

– Хтось однозначно бреше, – пошепки мовив він, присвічуючи кожен куток та роздоріжжя особливо пильно. Коли він говорив до себе, ставало не так моторошно, тому він й вибрав саме таку стратегію, – Не можуть одночасно говорити правду усі. Або можливо, й брешуть теж усі. Тоді це багато пояснює. Хоча якщо увімкнути раціональне мислення, я розумію мотивацію брехати окультистам – вони хочуть, щоб ми всі забиралися звідси геть… А от Баррі. Ні, він точно говорить правду, адже нащо тоді відправив мене для того, аби врятувати Долину? До того ж який сенс йому брехати? На кону і його життя, у той час, як окультисти небезпечні для нас усіх! Як взагалі можна з ними гратися? Лише їхній розгром покладе край цій тиранії. – Тим часом картина перед очима доволі змінилася: Тепер простора шахта з різними столами та полицями замінили сухі кам’яні коридори. 

 

– Мабуть, тут було щось на кшталт пункту адміністрації або ж… – Він не договорив, оскільки йому в око впали дивні портрети, на яких зображувалися люди в сутанах, чиїх облич не було видно. Ці люди знаходилися у якомусь темному приміщені. Лише червоний вогник давав змогу зрозуміти, що це не пітьма, а якась будівля. Схожі картини, деякі з якоюсь свастикою вкривали усю стіну, немов це була галерея. Підземна галерея.

– Не збрехав він у цьому точно. Тут хтось був. А може, і є.

На столах валялися речі вкрай різні: і ножиці з лінійками, і якісь мапи, і книги з назвами незрозумілої мови. Одним словом виглядало все досить неохайно. Навіть великий годинник вже припав пилом. Хтозна чи подобалось це теперішнім власникам шахти, чи ні. Їхнє існування було під великим питанням, адже за пів години дороги Майкл не зустрів жодного вартового. Чи пощастило йому, чи так було задумано, нам ніхто не скаже. Натомість ми знаємо лише, що тут варто бути обережними, з того й усе. Більшого нам не дано знати.

 

– Ця секта небезпечніша, ніж я думав. Раніше вона видавалася мені якоюсь купкою шалених. Та ба, після тої чортовизни у лісі, я навіть сумніваюся, що це було. А ці “шедеври мистецтва” тут ще яскравіше це підкреслюють. 

 

Факели на стінах, які були у цій кімнаті, свідчили про те, що їх хтось запалив, адже горіли вони ясно. 

Хлопець простував між довгими рядами, розглядаючи також і полиці з книжками, яких тут було ой як багато! Ціла бібліотека, не менше. Якби не дедлайн, що нагадував про себе з моменту повідомлення, що він почув через рацію, то він би з впевненістю заглянув всередину та погортав їх, оскільки цікавість – річ невгамовна, та на щастя, чи на жаль, у нього цього часу було обмаль, тож він працював саме на швидкість.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍