Вадим Булава - Долина Крижаних Сліз, Вадим Булава

Дивлячись на картини, він не лише втратив відчуття часу, а й забув про дотримання тиші під час ходи. Тепер же його кроки луною відбивалися, і про них легко могли дізнатися усі в радіусі ста метрів.

– Вони мають свою історію, свою теорію світу і щось таке, про що я ще не знаю, – він наблизився до картини, та з якимсь жахом в очах подивився на підпис “1846 р.” – Майже двісті років… Це ж взагалі антикварна річ, виходить. – Старе полотно, вицвіле та виснажене часом, все ще передавало той дух чогось великого, що пройшло крізь роки.

У цих речах, що припали пилюкою і здавалися забутими, ніби жевріло життя. Щоразу, коли око шукало серед полиць чи композицій на стінах чогось нового, воно натикалося на червону цятку, яка з’являлася так швидко, що одразу зникала. Можливо, у напівтемряві щось і було, проте хіба могло воно так швидко рухатися? Чи це все була ілюзія?

– Життя тут збереглося. Воно між сторінок, у словах… – Майкл дивився у книжку на незрозумілі ієрогліфи. Він не розумів ані слова, та якась дивна сила всередині змушувала читати й читати. Трикутники, букви, що нагадували суміш арабських та китайських символів впереміш з латиною, вабили його. Він стояв у десяти метрах від дверей, за якими мала б знаходитися та річ, через яку він і прийшов сюди, але він не поспішав. Чомусь так неочікувано закортіло залишитися тут і зрозуміти все це самотужки.

– Ми не монстри, – мовив, чи слушніше сказати, прочитав Майк подумки, – Ми тільки ті, хто стримує справжніх монстрів. – Його очі бігали між рядків, а у голові створювалися фрази. З кожним наступним словом реалістичність ставала все виразнішою. Він не розумів ані слова, проте його очі були немов перекладачем. Достатньо було просто кинути оком на слова, як вони одразу ж озвучувалися в голові, – Камінь Забуття створений не для того, аби знищити людей. Ні, він тільки приховує їх. Він тільки переміщує їх. Тільки ховає їх від усіх інших. Для нас же вони стають видимими. Суть не у тому, що ми бачимо. Важливо відчувати що або хто перед нами. Важливо сприймати його, як видимий об’єкт, а не як плід уяви. Здатність використовувати думки у цілях прозріння – це вершина айсберга. Вершина, створена для того, щоб приховати його глибини, – Слова створювали навколо той самий вихор, що він вже бачив у лісі. Краєм ока сині та яскраво-зелені кольори спалахували знову і знову, та він не міг відірватися. Очі ніби були загіпнотизовані читанням. Неподалік почулися лункі кроки. Хтось біг… Або йшов? Або чи були вони взагалі? Думки хлопця поділилися на дві частини: одні читали незрозумілий текст, проникаючись ним по саму душу. Інші ж кричали, що щось коїться. Майк заплющив очі. Звуки гучнішали, слова створювали дивовижний ритм, а уява почала малювати, те що чула. – Залишаються одні двері, зовсім трохи. Зроби цей крок і закінчи це! – Майкл зібрав усі сили востаннє і, ніби свічка, спалахнув синім сяйвом сам, від чого іскри полетіли в усі сторони. Він розвернувся на 180 градусів, побачив таку ж саму постать, як і на картині й у ту ж мить втратив рівновагу. Ноги не втримали його і вже за мить і постать, і печера, і омріяні двері залишилися десь високо вгорі. Увесь зовнішній світ віддалявся все далі й далі, доки він падав глибоко вниз…