Олена Вал - Різдвяні історії, Олена Вал

       Матвій розплющив очі, але світ, який його зустрів, був дивно віддаленим, немов відгородженим товстим склом. Він бачив яскраве біле світло стелі, відчував, як хтось торкається його руки, бачив обличчя людей у білих халатах. Вони щось говорили. Він бачив, як ворушаться їхні губи, але не чув ані звуку. Взагалі нічого.

       Страх скував його тіло. Матвій спробував піднятися, але запаморочення змусило його впасти назад на подушку. Очі металися по палаті, шукаючи пояснення, намагаючись зрозуміти, що сталося. Одна з медсестер піднесла до його очей блокнот, де було написано: "Ви в безпеці. Ви в лікарні. Вам потрібен спокій".

        Але він не міг бути спокійним. Паніка росла, розривала його зсередини. Що з ним? Чому він не чує? Останнє, що він пам’ятав, – це вибух і поранений побратим. Потім те як він тягнув порануного і очі камондира. А потім тиша і пітьма... Вічна тиша.

      Лікар пояснив йому через записки: у бою він отримав контузію, вибухова хвиля розірвала йому барабанні перетинки. Відновлення слуху неможливе. Назавжди.

      - Такий молодий... І втрата слуху назавжди,– зітхнула медсестра, стискаючи руки.

     - Він герой. Він вижив. Але тепер... як він адаптується? – відповів лікар Микола Степанович, уважно вдивляючись у розгублене обличчя Матвія.

        - Дівчатка пригляньте за ним. Хоч би лиха собі не наробив. Рідних попередили? - запитав лікар у чергової медсестрички Олени.

          - Так, його мама скоро приїде. Дорога, самі розумієте.- сумно відповіла Олена.

           - Розумію,- тяжко зітхнув Степанович.

       Матвій не міг у це повірити. Ніколи більше не почути гулу двигунів бронетехніки, команд командира, голосів побратимів... Ніколи не почути звуку пострілу, який він так добре знав. Війна була його життям, сенсом його існування, і тепер вона відібрала в нього не лише слух, а й майбутнє.

       Перші дні він майже не рухався. Лежав, втупившись у стелю, не реагуючи на лікарів, на відвідувачів. Він не міг спілкуватись, не міг висловити свій біль словами. Усе, що залишилося – це тиша. Глибока, нездоланна, жахлива тиша.

           Наступного ранку, коли він залишився сам, щось у ньому зламалося. Він розбив склянку об підлогу, намагаючись почути звук уламків, але нічого... нічого... Він кричав, але не чув власного голосу. Він ударив кулаком по стіні, сподіваючись відчути бодай вібрацію. Його тіло здригалося від ридань, яких він сам не чув. У той момент він зрозумів – він більше не живе. Він просто існує.

           Його побратими приходили, підтримувати, але він не хотів їх бачити. Він не міг бути одним із них, якщо не міг воювати. Хто він тепер? Безпорадний інвалід? Тягар для всіх? Він був готовий здатися, не бажав більше жити. А мати нащо він їй? Всі ці питання крутилися в голові як мухи, зневіра огортала Матвія з усіх боків.

            Але війна, яку він вважав втраченою для себе, не збиралася так просто його відпускати. Вона чекала на нього – у новій формі, у новій боротьбі. Але це він зрозуміє трохи пізніше...