Влада Клімова - Мачо з Баранівки, Влада Клімова

– Льоню, я кохаю тебе і хочу, щоб у нас все було якнайкраще. Ми заслуговуємо на це і можемо створити власний чарівний світ. І машинка моя не дарована, а кредитна. Спочатку я каталася на старому Фольксвагені. До речі, ні разу не побила. Я доволі відповідальний водій. Просто, коли на тебе дивлюся, то не бачу навколишній світ. Ти – мій господар і поводир. Я обіцяю завжди слухатися мого чарівного повелителя. Але ж іноді тобі також не завадить дослухатися до дурної жінки й виконати її малесеньку забаганку.

– ...Згоден! – поцілував він мою долоню й додав: – Між іншим, класна машинка. Дуже зручна в керуванні. Я й не знав, що ти в мене така хазяйновита.

– Котику мій, ти ще так багато про мене не знаєш. Ні-ні! Хорошого. Я готувати вмію й прибираю з задоволенням. Виходить, що стара конячка вигідніша, ніж нинішні безтурботні малолітки, – вихваляла я себе, а він потягнувся до моїх губ і подарував крихітку солодощів, від яких я миттю забула про швидкоплинні розбіжності.

– Ти не уявляєш, яка в мене прекрасна та юна! Ніколи більше так про себе не кажи, добре? – серйозно попрохав Леонід і його погляд настільки п'янив, що я не знайшла слів для відповіді.

Коли ми зайшли до крамнички, знайомі мені продавчині відразу почали пускати слину та нести покупцеві найдорожчі речі. Але Льоня зупинив увагу на звичайній спортивній футболці, а коли одягнув її та вийшов з кабінки, не лише моя матка запульсувала у вогні. Господи! Наразі я розуміла, що прийдеться звикати до цих голодних жіночих поглядів, котрі дико заздрять мені... Ми розрахувалися й пішли назовні.

– Коханий, мене так надовго не вистачить! Я ж не цербер якийсь, щоб відганяти від тебе купи збентежених бабів, – тепер я обурювалася, а він лагідно обійняв і відповів:

– Знаєш, моя Маргаритко, я вже як кажуть, нагулявся. А ще зустрів таку солодку мрію, що поклади мені їх штабелями з двох боків у всіх позах - я навіть дивитися не посмію. Тільки за тобою відчуваю голод кожної миті, диво моє чарівне! Ну, як тепер я відповідаю стандартам водія прекрасної жінки?

– Що ти мелеш? Якого водія? Ти невиправний і здається нам не світить сумувати у житті. Адже обоє вартуємо ще тієї прочуханки! Тепер давай візьмемо щось для дяді Лавріна пожувати. Що він любить? – поцікавилась я й почула:

– Все найпростіше. Шмат свіженького сала з часником. Чи окраєць хліба з цибулькою.

Дійсно нас не переслідуватиме сум! Льоня спеціально діставав мене своїми жартами та вже знову хтиво поглядав у глибокій виріз маєчки на моїх грудях.

– Ясно. Тоді нам сюди.

Ми зайшли до невеличкого ресторанчика й замовили з собою кілька поживних салатів, котлету по-київськи та смачних пухнастих пиріжків. Я знала їх кухню й тут готували дуже смачно. Потім взяли ще гілку бананів та відламали по одному собі.

В ресторанчику так смаковито пахло, що їсти хотілося до запаморочення. Після вчорашніх маминих пирогів пройшла майже доба, а ще ми всю ніч «працювали» мов навіжені. Але спочатку треба нагодувати дорогу людину й розповісти йому, що ми разом.

Та коли увійшли до палати, дядько Лаврін підвівся з ліжка й обережно обійняв нас обох відразу.

– Ось тепер я повинен якомога швидше вибратися звідси,  – блискавично зреагував він. – Стимул дуже вагомий! Вітаю, що ви обоє знайшли те, що шукали. Тобто одне одного. Як добре, що ти послухав мене, небораче! Рито, ти не бійся. Він у мене сором'язливий і до дівчат геть байдужий, правда малий?

Далі дядько спробував розсміятися з власних слів, але відразу взявся за болючі ребра та сів на ліжко.

– Дякую, батьку! Ми хотіли розповідати, але ж ти все наскрізь бачиш. Справді, ми дуже щасливі! Ти лікуйся добре, ми почекаємо. Хоча вже вирішили створити міцну родину і ніякий упир нам впоперек дороги не стане, – впевнено сказав Леонід, а я тихенько стояла й посміхалася:

– Дядю Лавріне, ми тут Вам привезли нормальної їжі. Вона смачна, покуштуйте. А згодом обов’язково наваримо борщику у Вашій печі. У тій, що бачила у дворі.

– Господи! Та вона сто років не працює. А ти вмієш варити борщі? – ще більше здивувався дядько Лаврін.

– Звичайно вмію. Я ж така сама приміська працьовита конячка як усі. Замки - геть не мій стиль. Я так само люблю все смачне й рідне. Воно найдорожче у житті, – щиро зізналася я й відчувала, як Льоня міцніше стискає мою руку у своїй. І знову шалено захотілося додому...

– Ти її чув, малий? Оце тобі підфортило! Не дарма митарився по життю, а доля взяла й нагородила. Красуне, та він ще зроду не був таким окриленим, як сьогодні. Дякую, тобі! Льонька він заслуговує бути щасливим.

– Дядю Лавріне, на процедури! – забігла молоденька медсестричка, з посмішкою й глянула на нас здивованими очима.

– Йду-йду, моя хороша! Та й ви собі йдіть. Не гоже на старого дурня витрачати зайві хвилини. Я ж бачу, що вам наразі цілий світ тісний! Я вже скоро звідси вийду. Ви мені своїм виглядом і словами також подарували крила.

Ми провели дядька Лавріна до процедурної й не відпускаючи долонь, пішли перекусити. Знаєте, від щастя страшенно розгулюється апетит! Та й додому поспішати дійсно треба. Постіль я замінила, а тому є божевільне бажання скуйовдити її більше ніж учора...

Розділ 25

І навіщо тільки Льоня згадав про того упиря? Але ж десь він таки вештається по землі. Добре, щоб якомога далі від нас усіх!

А Ласло Фінч, як він називав себе з часів появи в столиці, дійсно ще животів. Правда вже не в такому дорогому вбранні та без графського титулу. А простіше сказати: згадав статус вигнанця або дичини, за якою полюють мисливці.

Звісно нинішнє полювання дещо інше, не таке як було на мене. Адже за його голову ніхто не обіцяв автомобілів чи грошей, не бив свідків та їх родичів. Просто румун оголошений в загальнодержавний розшук і його пика хоч не красується на кожному стовпі та в телефонах і авто патрульних присутня скрізь.

Крім того, його раптом всі кинули. Одні не з власної волі, бо сиділи під слідством. Інші порозбігалися хто куди, сполохавшись переслідування законом. Але ті, кого викликали слідчі, давали докладну й цікаву інформацію про Дракулу, без будь-якого примусу. Виходить, що цей лже-граф дуже вже насолив чи обрид власному оточенню.

Не треба нагадувати, що зник паразит, коли всі повідкривали роти на арсенал зброї, знайдений у маєтку. Тоді він тихенько прочинив непомітні дверцята комірки з господарчим інвентарем і просочився в щілину між стіною й підлогою. Бо дечому в своєму злочинному житті Дракула таки навчився. Він прекрасно розумів, що жоден пес не візьме слід там, де стоїть купа побутової хімії та тхне хлором, аміаком чи отрутою для гризунів.

І та шпарина на волю була геть непростою. Не дивлячись на янголів, що періодично «літали» над маєтком, Дракула прийшов до заможного життя нізвідки. Й тому припускав, що одного разу йому прийдеться так само зникнути в нікуди. Ось і заховав у підземному проході добру купку інвалюти, паспорт на невідоме ім’я, чисту стару мобілку без GPS та гострий мисливський ножик.

Саме з цим крамом він вибрався в бур’яни, з іншого боку маєтку та попрямував до лісочка, що наче спеціально ріс недалеко від його володінь. Ось тепер можливо ця тварюка (навіть в одежі та без голок шипшини в тілі) зможе відчути мій стан, коли покусана його дурними вінірами я вислизнула на волю. А може й ні?

Тепер Фінчу доведеться згадати молоді роки та статус дешевого злодія. А такий досвід ніякими статками не зітреш! І румун рвонув у бік селища неподалік та вже вкрав собі, з мотузки за хатою, звичайний сільський одяг. Туфлі він залишив свої, хоч і дорогі та зручні, але в пилюці й багні з якоїсь калюжі, вони вписувалися в загальний образ.

Далі він попив з криниці смачної води та почав набирати контакти своїх могутніх друзів. Ясно, що ніхто з них і не подумав би відповідати на незнайомий номер. Але один халамидник все-таки відповів. І пішла брехня нагору! Ось Ласло Фінч поговорив про допомогу зі знайомим фінансовим аферистом, з високих інстанцій, та отримав від коша.

Потім спробував, через секретарку звісно, контактувати з головним покровителем, щоб дізнатися: чи доставили тому хабар? Але дівчина відповіла, що не розуміє про кого йде мова та з’єднувати з керівником відмовилась. І зрозумів тоді Дракула, що з хабарем чи без, а господар від нього відрікся.

Що ж, прийдеться обережно прямувати в бік кордону. Там Ласло знав безвідмовний канал перетину межі. Один підприємливий чоловік не питав про ціль візиту до Європи. Його хвилювали лише євро або золото й більше нічого.

Як кажуть, на перекладних аж через кілька діб, зморений і голодний колишній граф Дракула дістався до потрібного місця і вже домовився з провідником про час зустрічі та про суму за надання послуги.