Харукі Муракамі - Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі, Харукі Муракамі

Усе це зливається в одне. І ти сам також є частинкою цієї цілості. Залишаєш рамки власної плоті і стаєш метафізичною сутністю. Стаєш інтуїцією. Це прекрасне відчуття, але водночас певною мірою безнадійне. Бо лише в самому кінці ти розумієш, яким нікчемним і позбавленим глибини було твоє житгя. Тебе опановує жах від думки, як ти міг його терпіти.

— А як ви вважаєте, пане Мідорікаво, чи варта здатність бачити істинну картину аж того, щоби не зважати на те, що віддаєш власне життя, і на те, що це тільки тимчасово?

Мідорікава кивнув.

— Безперечно, так. Воно цілком того вартує. Це я тобі гарантую.

Хайда замислився.

— Ну що? — спитав з усмішкою Мідорікава. — Трохи зацікавився можливістю отримати знамення?

— А можна щось запитати?

— Так, питай.

— Я, бува, не є людиною, що має цю певну барву і світло певної яскравості. Одна людина на тисячу-дві?

— Так, є. Я зрозумів це відразу, коли тебе побачив.

— Тобто я один із тих, хто прагне стрибка?

— Ну, цього я тобі не скажу. Звідки мені знати? Гадаю, що про це мусиш спитати себе сам.

— Але ж ви однаково не маєте наміру віддавати мені своє знамення?

— Вибач, але не маю, — відповів піаніст. — Я собі просто вмру. Цього права нікому не віддам. Я хоч і розхвалював тобі свій товар, але не для того, аби продати.

— А ви знаєте, що станеться зі знаменням після вашої смерті?

— Гм, цього я не знаю. Що станеться вкінці?.. Розвіється разом зі мною? А, можливо, залишиться тут у якійсь іншій формі? І тоді знову переходитиме від людини до людини. Як перстень Вагнера ( Очевидно, ідеться про чарівний перстень Нібелунгів з оперного циклу Р. Вагнера). Я цього не знаю, і, правду кажучи, мені однаковісінько. Хіба людина відповідає за те, що трапиться після її смерті?( Очевидно, ідеться про чарівний перстень Нібелунгів з оперного циклу Р. Вагнера) Молодий Хайда намагався порозкладати в голові те, що він сьогодні почув. Але йому не вдавалося.

— Ну як? Правда, зовсім нелогічна історія?

— Дуже цікава. Але у це важко повірити, — зізнався Хайда.

— Бо її не поясниш логічно?

— Саме так.

— І її ніяк не годен перевірити, еге ж?

— Є лише один спосіб пересвідчитися, чи це правда, — самому укласти договір. Хіба не так?

Мідорікава кивнув:

— Саме так. Тільки такий. Не відважившись на стрибок, не можеш пересвідчитися. Але коли вже його зробив, то потреба пересвідчуватися відпадає. Середнього не дано. Стрибаєш або ні.

— Пане Мідорікаво, а ви не боїтеся смерті?

— Самої смерті я не боюся. Це правда. Я бачив смерті багатьох нікчем, мерзотників. Якшо вже вони змогли, то хіба я не зможу?

— А того, що потім?

— Потойбічного світу? Життя після смерті?

Хайда кивнув.

— Я постановив про це не думати, — сказав Мідорікава, погладжуючи заросле підборіддя. — Немає сенсу думати про те, чого не можеш зрозуміти, а якшо і зрозумієш, то не маєш змоги перевірити. Це все — продовження хиткої гіпотези, як ти кажеш.

Хайда глибоко вдихнув повітря.

— А чому ви мені це розповіли?

— Дотепер я нікому цього не розповідав і не мав наміру розповідати, — Мідорікава вихилив свою чарку до дна. — Я замислив тихо зникнути в самотині. Але коли зустрів тебе, подумав, що, можливо, тобі варто про це розповісти.

— Але це моє право — вірити вам чи ні, правда?

Мідорікава сонно позіхнув і сказав:

— Мені байдуже, повіриш ти мені чи ні. А знаєш чому? Бо раніше чи пізніше ти все одно повіриш. Колись настане і твоя година. І перед смертю (я не знаю, якою вона буде) ти згадаєш мою розповідь. Тоді приймеш і зрозумієш цю логіку до найменших дрібниць. Справжню логіку. Зараз я лише кинув зерно у грунт.

Надворі, здається, знову задошило. М’якими тихими краплями. Шум дошу зникав у гуркоті гірського потоку. Дош був відчутний лише за ледь помітною зміною у повітрі, що торкалося тіла. Зненацька Хайді стало моторошно сидіти ось так лоб у лоб із Мідорікавою удвох у тісній кімнатці. «Цього не може бути, адже це суперечить здоровій логіці», — аж у голові запаморочилося. Йому здалося, що в нерухомому повітрі витає невловимий запах смерті. Запах м’яса, що розкладається. Але це маячня. Поки що ніхто не вмер.

— Незабаром ти повернешся до Токіо, — прорік тихо Мідорікава. — Повернешся у реальний світ. Живи повним життям. Яким би мілким і нецікавим воно не було, життя варте, щоби жити. Це я тобі гарантую. Без іронії і сарказму. Просто те, що варте, стало мені тягарем. Я вже не можу цього нести. Напевно, від народження до цього не схильний. Тому, як кішка, що ховається у темний тихий куток, відчуваючи смерть, я також просто чекаю. Ну і нехай. Але ти не такий. Ти можеш нести. Узявши нитку логіки, прилатай на свою мірку те, що вартує того, аби жити.

— Це вже кінець, — сказав Хайда-син. — За два дні після тієї розмови, коли батька не було, Мідорікава розрахувався і поїхав. Як прийшов, так і пішов — із сумкою на плечі рушив гірською дорогою до автобусної зупинки, що внизу за три кілометри. Куди він подався після цього — невідомо. Просто заплатив за попередній день і зник без слова. Батькові також нічого не переказував. Єдине, що залишилося після нього, — це гора перечитаних детективів. А батько незабаром повернувся до Токіо. Відновився в університеті і з головою поринув у науку. Я не знаю, чи саме зустріч із Мідорікавою поставила крапку в його мандрах. Але з батькових розповідей можна дійти висновку, що вона на це рішення вплинула.

Хайда всівся зручніше на канапі і почав довгими пальцями розминати затерплі стопи.

— Батько пробував розшукати в Токіо джазового піаніста на ім’я Мідорікава. Але не знайшов про нього нічого. Можливо, це не було його справжнє прізвище. І тому достеменно не відомо, чи той чоловік справді помер за місяць після цих подій.

— Але зі здоров’ям у твого батька все гаразд? — спитав Цкуру.

— Так, поки що живий-здоровий.

— А він повірив Мідорікаві? Не подумав, що з нього жартують?

— Я цього не знаю. Очевидно, на той момент для батька не