Харукі Муракамі - Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі, Харукі Муракамі

Моцарт і Шуберт пішли з житгя молодими, але їхня музика живе вічно. Маєш на увазі щось подібне?

— Скажімо, так.

— Такий талант — виняток із винятків. Здебільшого вони заплатили ціну за свою геніальність, жертвуючи власним здоров’ям, рано зустрівши смерть. Це ніби договір, коли іншій стороні довіряють своє життя. Хоча не знаю, хто там. Бог чи чорт...

Мідорікава зітхнув і замовк. Згодом додав:

— Це вже не має стосунку до нашої розмови, але, щиро кажучи, мені на цьому світі залишилося вже недовго. Маю ще, можливо, місяць.

Тут настала черга задуматися молодому Хайді. Він не знав, що сказати.

— Не переживай, мене не точить жодна недуга, — запевнив Мідорікава. — Я здоровісінький. Та й накласти на себе руки також не маю наміру.

— А як ви тоді знаєте, що залишився тільки місяць?

— Одна людина сказала, що маю два місяці. Це було місяць тому.

— Що це за людина?

— Це не лікар і не ворожбит. Звичайна людина. Просто на той момент їй також залишалися лічені дні.

Хлопець почав міркувати, що це все означає, але не міг схопити логічної ниточки.

— То ви, може, приїхали у ці гори вмирати?

— Якщо коротко, то так воно і є.

— Я не дуже розумію, в чому суть, але невже немає жодного способу уникнути смерті?

— Лише один, — сказав Мідорікава. — Треба віддати свою здатність, тобто знамення смерті, комусь іншому. Кажучи просто, треба знайти людину, що погодиться вмерти замість тебе. Передати їй естафету і зникнути. Так тимчасово можна втекти від смерті. Але я вирішив, що цей шлях не для мене. Я вже віддавна хотів якнайшвидше вмерти. Тож це для мене знахідка.

— І вам не шкода отак взяти і вмерти?

— Правду кажучи, життя — марудна штука. Мені анітрохи не шкода просто взяти і вмерти. У мене немає енергії вигадувати якісь способи, аби піти з власної волі, але ось так тихо прийняти смерть я цілком можу.

— А що треба зробити, аби передати іншому оте «знамення»?

Мідорікава байдуже знизав плечима.

— Дуже просто. Достатньо, аби та інша людина вислухала мою розповідь, прийняла і зрозуміла, а також погодилася забрати знамення собі. Можна вважати, що в цей момент передавання відбулося. Або домовитися усно. Якщо ще потиснути руки, то взагалі ідеально. Нічого не потрібно: ні підпису, ні печатки, ніякого договору. Це не бюрократична тяганина.

Хайда схилив у задумі голову.

— Мабуть, непросто знайти людину, яка ось так охоче погодиться прийняти смерть замість когось.

— Ага. Це справді складно, — сказав Мідорікава. — Таких неймовірних речей не розповідатимеш першому-ліншому. Щось на зразок: «Вибач, можеш умерти замість мене?» чи що. Звичайно, треба все добре обміркувати перед тим, як звертатися до когось. І тому зараз моя історія стане ще заплутанішою.

Мідорікава неспішно озирнувся на всі боки, а тоді відкашлявся:

— Чи знаєш ти, що у всіх людей є своя барва?

— Ні, не знаю.

— То я тобі розповім. Кожна людина має свою барву, що променіє за контуром тіла. Наче німб. Чи підсвічування. І я це все бачу.

Мідорікава налив собі ще саке і випив, смакуючи його в роті.

— А ця властивість бачити барви інших дається людині від народження? — спитав молодий Хайда з певною часткою недовіри.

Мідорікава похитав головою:

— Ні, не від народження. Це тільки тимчасова здатність. Вона дається взамін на згоду прийняти смерть. І так передається від однієї людини до іншої. Зараз цією здатністю володію я.

Хайда замовк. Не міг дібрати слів. Тоді Мідорікава продовжив:

— У світі є приємні барви, а є відразливі. Є веселі, а є сумні. Є люди з яскравим світлом і з блідим. Але воно вимучує. Бо хочеш того чи ні — ти все це бачиш. Я зараз не хочу бути серед людей. Тому забився сюди.

Молодий Хайда намагався втямити, до чого Мідорікава веде.

— Тобто ви хочете сказати, що бачите і мою барву?

— Еге ж, бачу. Але я не збираюся казати тобі, яка вона, — відрізав Мідорікава. — Отже, моє завдання полягає в тому, щоби знайти людину певної барви і певної яскравості світла. Знамення смерті можна передати лише такій людині. Перший-ліпший не годиться.

— А багато у світі є людей із такою барвою?

— Не так уже й багато. З того, що я бачив, то десь одна людина на тисячу-дві. Не можна сказати, що дуже легко знайти, але і не є нереально. Важче придумати, як із тією людиною сісти і побалакати. Сам розумієш, що це дуже непросто.

— Але що це може бути за людина? Людина, яка погодилася би прийняти на себе чиюсь близьку смерть?

Мідорікава усміхнувся.

— Що це за люди, питаєш? Я не знаю аж так добре. Знаю лише, що за їхнім контуром тіла променіє світло певної барви та яскравості. Це просто така риса зовнішності. Хоча, якщо вже говорити... Напевно, можна вважати, що це люди, які не бояться стрибка. Але це моя думка. Чому ж вони не бояться, на це вже, мабуть, є різні причини.

— Не бояться стрибка... гмм. А для чого потрібен цей стрибок?

Мідорікава не одразу відповів. У тиші гірський потік загуркотів гучніше. Мідорікава багатозначно усміхнувся.

— Може здатися, що я хочу втиснути тобі свій товар.

— Нічого, розкажіть, — попросив молодий Хайда.

— Гаразд. Погодившись прийняти смерть, ти відразу отримуєш незвичайну здатність. Можна сказати, що це особлива сила. Можливість бачити барви інших — це лише одна з-поміж багатьох її властивостей. А в корені лежить спроможність розширення свого сприйняття. Ти зможеш відчинити навстіж «двері сприйняття», про які говорить Олдос Гакслі. І твоє сприйняття стане чистим, без жодних домішок. Почнеш усе чітко бачити, наче туман розсіявся перед очима. Побачиш усе як на долоні.

— А ваше недавнє виконання на фортепіано також є наслідком цього?

Мідорікава заперечив:

— Та ні. Це мої власні можливості. Я думаю, шо завжди так грав. Сприйняття є річчю самою в собі, воно не виявляється як конкретний результат. Тут не варто сподіватися на зиск. Пояснити словами це неможливо. Тільки відчути самому. Я можу лише сказати, що, побачивши істинну картину, починаєш розуміти, наскільки пласким був світ, у якому ти жив дотепер. У цій картині немає логіки, немає нелогічності. Немає також добра і зла.