Харукі Муракамі - Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі, Харукі Муракамі

усе не так страшно. Піаніст сів на скрипуче крісло, поклав пальці на клавіатуру. Спочатку він перевірив звучання всіх вісімдесяти восьми клавіш, потім заграв кілька акордів. Квінта, септакорд, нонакорд, ундецимакорд. Було видно, що Мідорікава не в захопленні, але саме натискання на клавіші подарувало йому фізичне задоволення. Дивлячись на легкість його швидких і сильних пальців, Хайда дійшов висновку, що перед ним доволі-таки відомий піаніст.

Закінчивши перевірку, Мідорікава витягнув зі своєї сумки через плече сукняний мішечок і обережно поклав його на піаніно. Мішечок був зшитий із добротної тканини і перехоплений тонкою мотузкою. Хайда зміркував, що у ньому, напевно, чийсь прах. Видавалося, що грати з тим мішечком на фортепіано було звичкою Мідорікави. Принаймні таке враження виникало, якщо спостерігати за його рухами.

Урешті, хоч і вагаючись, Мідорікава почав грати «Round Midnight». Спершу кожен звук він видобував обережно, як людина, що, ступивши ногами в гірський потік, пробує швидкість течії і шукає стійке місце. Закінчилася тема — і почалася довга імпровізація. Тим часом його пальці, наче звикла до води риба, забігали ще вільніше і прудкіше. Ліва рука закликала у танок праву. Вираз, який панував на його обличчі, змінювався зазвичай із нудьги на байдужність. Усмішка, що інколи зринала у кутиках його губ, була стриманою і приховувала інтелектуальну іронію.

Якось Мідорікава підійшов до Хайди, котрий рубав і носив дрова на задньому подвір’ї.

— Саке п’єш?

— Якщо небагато, то п’ю, — відповів хлопець.

— Можна небагато. Приходь сьогодні ввечері підтримати мені компанію. Мені вже набридло пити наодинці, — попросив Мідорікава.

— Ну, в мене ще є робота. Зможу хіба десь о пів на восьму.

— Добре, приходь о пів на восьму.

0 пів на восьму Хайда прийшов до номера піаніста. Там уже стояла вечеря на двох і підігріте саке. Чоловіки сіли один навпроти одного, випили по чарці саке і взялися до вечері. Мідорікава тільки те й робив, що собі підливав, і не з’їв навіть половини порції. Він нічого не розповідав, а більше розпитував: звідки Хайда родом (з Акіти), як йому живеться в Токіо. Довідавшись, що хлопець навчається на філософському, поставив кілька запитань із його спеціальності — про світогляд Гегеля, про твори Платона. Хлопець помітив, що Мідорікава перечитав таку літературу систематично. Очевидно, його чтиво не обмежувалося невинними детективами.

— Ось як, то ти віриш у логіку? — спитав Мідорікава.

— Так. Загалом вірю, й опираюся на неї. На ній же ж тримається філософія, — відповів Хайда.

— І тобі не до вподоби речі, що суперечать логіці, еге ж?

— До вподоби чи ні, це вже інше питання. Я їх не відкидаю. Я не вірю в логіку беззастережно в усьому. На мою думку, важливо шукати точки перетину логічності та речей, що суперечать логіці.

— А ти, наприклад, віриш у нечистого?

— Такого рогатого?

— Еге, такого. Хоча невідомо, чи він справді ті роги має...

— Якщо розуміти це як метафору зла, то, звісно, можу повірити, що нечистий існує.

— А як щодо метафори зла, якщо вона втілилася у формі нечистого? — Не можу нічого сказати, поки не побачу на власні очі.

— Чи не буде трохи запізно, якщо вже його побачиш?

— Слухайте, ми ж зараз говоримо гіпотетично. Потрібні конкретні приклади. Вони необхідні, як балки для мосту. Бо що далі рухаєшся у своїй гіпотезі, то хиткіше під ногами і непевніший висновок можна отримати.

— Конкретний приклад, так? — Мідорікава відпив ковток і зморщився. — Хоча буває, коли виникає конкретний приклад, то все зводиться в кінцевому результаті до того, приймаєш його чи не приймаєш, віриш чи не віриш. Середини не дано. Стрибок духу. Логіки в такому випадку не застосовують.

— Так, у ту мить, коли приклад виникає, то, можливо, так воно і є. Логіка — це не інструкція, яку можна використовувати для власної примхи. Але я вважаю, якщо не саме у цю мить, то згодом до такого прикладу все ж можна застосувати логіку.

— Згодом буває вже запізно.

— Пізно чи не пізно — це вже інше питання. Застосування логіки тут ні до чого.

Мідорікава розсміявся.

— Так, твоя правда. Якщо згодом зрозумів, що запізнився, це вже інше питання. І логіка ні при чім. Перфектна теорія. Навіть не можу знайти контраргументів.

— Пане Мідорікаво, а вам таке траплялося? Щось прийняти, повірити — і зробити стрибок духу понад логікою.

— Ні, — відрубав Мідорікава. — Я ні у що не вірю. Ні в логіку, ні в нелогічність. Ні в Бога, ні в дідька. Тут не може бути ані розширення гіпотези, ані стрибка. Я просто мовчки приймаю все, яким воно є. У цьому полягає моя фундаментальна помилка. Мені не вдається збудувати стіну, котра відмежовувала би суб’єкт від об’єкта.

— Але у вас музичний талант.

— Так гадаєш?

— Ваша музика має безпосередню силу впливати на людей. Я не дуже добре розуміюся у джазі, але принаймні це можу сказати.

Мідорікава хитнув головою, ніби відмахуючись від якогось клопоту:

— Ох... Безперечно, мати талант інколи дуже приємно. Це гарно, ти людям цікавий, а якщо пощастить, то й грошей можна заробити. І жіноцтво лине. Краще його мати, ніж не мати. Це ясно як божий день. Але, хлопче, зрозумій таку річ: талант розкривається сповна лише за умови абсолютної зосередженості тіла і розуму. Вистачить, щоб у мізках відкрутився хоча б один нещасний шурупчик, щоб у тілі тріснула одна-однісінька ланка, і зосередженість — як корова язиком злизала. Скажімо, коли болить зуб чи ниє потилиця, пристойно вже не зіграєш. Це правда. У мене самого таке бувало. Через біль у зубі, через ниття у потилиці прекрасні образи і звуки — усе вмить розсипається у прах. Тіло дуже крихке. Це складна система, і вона часто виходить з ладу через дрібниці. А зламане направити важко. Дірку в зубах чи біль у потилиці вилікувати можливо, але є безліч невиліковних речей. Ну і скажи, чи має якесь значення талант, який мусить опиратися на вельми хистку основу, коли ти навіть не знаєш, що буде за наступним кроком?

— Я погоджуюся, талант не вічний. Мало кому вдається зберегти його до кінця. Але часом він породжує великий стрибок духу. Як явище, що переростає конкретну особистість і стає універсальним надбанням.

Мідорікава мовчав, обдумуючи слова хлопця. А тоді сказав:

—